— Так, так, — говорив Ухо, — Олекса мені про вас часто оповідав, а от все нема нагоди познайомитися... Мій Олексій дуже вас любить, знаєте, за те, що ви часто смієтеся...
Я трохи зніяковів.
— О, це правда, — мусів признатися. — Якийсь я такий смішливий від дитинства. Тепер часом самому за себе стидно, бо ж уже й літа не ті, а от не можу своєї натури примусити до стриманости.
— Дозвольте з вами не погодитися! — запротестував Вухо. — Веселість — це перша ознака щирости й доброти людської. Веселости й здібности сміятися людина не повинна стидатися, без огляду на свій вік. Я не люблю і попросту боюся людей, які не сміються й не жартують...
Увійшов і Олекса з вечерею. Спритно й охайно, як вправна господиня, порозставляв посуд на столі, накраяв хліба й запросив мене вечеряти.
Уминаючи хліб з салом та попиваючи ледве теплий чай з медом, ми прислухалися до бурі, що шаліла надворі, обмінювалися незначними думками, і в кімнаті запанувала тепла, дружня атмосфера.
— Ну, подобається вам мій татко? — спитав Олекса, роблячи наголос на «о».
— Дуже подобається, — відповів я щиро і цим дуже втішив свого приятеля.
— Е-е, ви ще його не знаєте, — гордо сказав Олекса. — Він тепер, знаєте, трохи прибитий і на вигляд плохенький, а насправді, то мій татко — герой!
З тими словами він присунувся до батька, обняв його однією рукою за плечі, а другою почав гладити по обличчі. І стільки ніжности показалося в його скісних очах, що я глибоко зворушився і навіть трохи розгубився. Чомусь досі ніколи собі не уявляв, щоб Олекса, цей кострубатий і дикуватий Олекса, міг пеститися, як мала дитина. А батько, видно звиклий до таких виявів ласки, сидів тихо і блаженно мружився, ніби кіт, якого лоскочуть поза вухами.
— Ви ще не знаєте, який хоробрий мій батько! Не вірите? — спитав Олекса, хоч я ніякого недовір’я не виявляв. — Адже він у японську війну золоту медалю за хоробрість дістав, слово чести! Я б навіть показав, але вона в мамаші. Мамаша її забрала... Батько заслужив, ногою заплатив і одержав, а мамаша носить! Ц-ц-ц!.. Не вірите? Вона має такий капшук на шиї, знаєте, і там ховає гроші, перстені, сережки й татову медалю. Цілий сейф! Ц-ц-ц!..
— Та. годі тобі, Хівре ти довгоязика! — пригрозив старий пальцем.
— Нічого, татку, це ж — Павло: йому можна все говорити... І взагалі, — тягнув далі Олекса, — мій батько має твердий характер, знаєте? Один тільки раз у житті піддався «силам переважаючого ворога» і за це карається по сьогоднішній день. Ц-ц-ц!.. Татку, розкажіть, як вас оженили.
— Ну, ще що вигадай!
— Та розкажіть, це ж так цікаво! Не хочете? То я сам розкажу. Можна?
Ухо сумно всміхнувся і тільки рукою махнув.
— Знаєте, як це було? — почав Олекса.. — Ще перед японською війною, коли мій татко мав обидві ноги здорові, поїхав він на Різдво до своєї тіточки в Саратов. Тітка, знаєте, за одного кацапа вийшла заміж... Ну, поїхав, з тітчиною родиною познайомився, а вони й учепилися: «Тебе, — кажуть, — Мішка., оженити треба. Дамо тобі взамін за тітку-хахлушку нашу рускую дєвку». А татко... Татку, ви хотіли женитися?
— Та де ж там! — знову махнув рукою Ухо. — І не в голові мені було...
— А бачите, бачите! Не хотів! Насильно його оженили! І то на Масляну! Поти поїли, поти блінами годували, поки свого не зробили...
— О, що правда, то правда! — вмішався в розмову Ухо. — По цей день про бліни не можу спокійно слухати. І до горілки я охочий зроду не був, коли ж вчепилася бісова кацапня, як шевська смола: «Пєй, Міхаїл Іванич, пєй, не брєзґуй намі, не вороті рожі, не то — морду набйом!»
І так, то просили, то пригрожували, поки не впоїли до безтями. Що було потім — не знаю. Знаю тільки, що сідав я до столу в тітчиній хаті, а прокинувся на чужих перинах і серед чужих людей. Ще не прочумався, очей не роздер, як слід, а на мене й напали з усіх сторін, як саранча: «Ну, что ж, Міхаїл Іванич, каґда ж свадьбу іґрать будем?» Я тільки очі вирячив: яка свадьба, де, з ким?! А мені й кажуть, що я вночі посватав доньку господаря дому. П’яного від тітки привезли, п’яного й засватали... Ет!
— Бачите, бачите! — підскакував на стільці Олекса. — Думаєте, по добрій волі і свідомо мій татко оженився? Фіґу з маком! Підступом оженили його, підступом... Далі ще цікавіше буде... Розказуйте, татку!
— Ет! — кисло скривився Ухо,. — Тобі цікаво, а мені й згадувати не хочеться!
— То я розкажу.