— Та розказуй, коли маєш охоту...
— Найцікавіше було з «нєвестою», знаєте. Як батько не просив, як не переконував — не хотіли показати: «Ти, — кажуть, — вчора її бачив, а вдруге побачиш під вінцем». Видно, моя мамаша особливою красою не визначалася. Ц-ц-ц!.. Ну, татко тоді й вперся: «Коли не покажете — не визнаю ніякого сватання!» А вони... Татку, як це було?
— Та ти ж знаєш, чого чіпляєшся? — з удаваною неохотою сказав Ухо, але. зараз же почав живо продовжувати: — Хотіли мене тоді вбити, знаєте... Казали, що я їм сорому на ціле місто наробив... Та з убитого жениха вже не зробиш, і капання знову взялася мене частувати: то блінами, то горілкою; то горілкою, то блінами, і з хати не випускають навіть за поріг... Тоді й я взявся на хитрощі: вдав, що годжуся, співаю разом з ними, молоду хвалю, хоч і не бачу її далі, а. сам потихеньку свою горілку з чарки під стіл виливаю. Довкола всі п’яні, як темна ніч, тож і не дуже теє помічали... А коли вже так по півночі і гості і господар попадали, де хто був, я смикнув з хати. Обійшов ціле подвір’я — брама на замку, а частокіл такий високий, як у фортеці — ні перелізти, ні перескочити. І пес величезний на ланцюгу, аж казиться, так гавкає. Хоч-не-хоч, вернувся я в хату. А в хаті сморід такий, що дух забиває. Вийшов надвір — надворі знову дух від морозу забиває. А в мене — ні кожуха, ні шапки — все десь поховали. І що його робити? Думав я, думав, та нічого путнього не придумав, бо все ж п’яний був. І вже не знаю, як це мені в голову прийшло — потягнути миску з блінами й піти до собаки. Тільки ж справді взяв я ту миску на оберемок (а в ній, знаєте, так з пів копи блінів було, кожний у солом’яного бриля завбільшки) і потащпв до собачої буди.
Про пса, видно, забули в цю суматоху, бо голодний був дуже. Як тільки зачув бліни — відразу гавкати перестав, лише скаче, рветься на ланцюгу, хвостом крутить і вищить. Я кинув йому одного бліна — він хап! — і проковтнув. Я другого кинув — те, саме. І я бліни кидаю, кидаю, а сам боком-боком, далі зігнувся і в буду шусть!
Собачище здоровенний був, як теля, тож і буду велику мав, гарно соломою вистелену. Щоправда, для мене видалася вона трохи тіснуватою, але нічого. Якось ноги підібгав і вмостився. Поки пес масляну над блінами скінчив — я-вже й заснув на свіжому повітрі, як убитий. Проспав до білого дня, а коли прокинувся, побачив, що лежу в собачих обіймах — їй-бо! Тільки хотів я поворухнутися, як собака — грр! — і мені до горла! Я притих — і собака заспокоїлася. Я спробував удруге поворухнутися, а собака знову — грр! — і до горла. І що ти його в світі Божому робитимеш? Скорчені ноги стерпли, чуприна, чую, інеєм вкрилася, спина задеревіла від холоду, а поворухнутися не с.мій!
Лежу і мало не плачу.
Нескоро-нескоро чую крик у хаті, біганину і лайку погану: «Жєніх пропал! Ґдє Мішка? Удрал, сукін кот! Іщітє Мішку!»
А під воротами — дзень-дзень-дзень! — і гукають: «Відчиніть!»
— Гості їдуть! Гості їдуть! — кричать у хаті. — Гості приїхали, а жениха нема! Ах, стид який! Шукайте Мішку!
Ворота відчинили, а в них справді гості на санях в’їжджають. Коні в дугах, на дугах «бубенци» й стрічки кольорові — весільні гості, одним словом.
Я лежу ні живий, ні мертвий і думаю собі: «Що то з того всього буде?».
Коли ненароком господиня миску від блінів під собачою будою побачила й пішла забрати, та при тому мене вгледіла..
— Сюди, сюди! — верещить. — Ах, страх який! Цербер жениха задушив і в буду затягнув!
Собака, бачите, Цербером називався...
Заохкали заайкали всі, та коли побачили, що я живий, зараз почали мене, лаяти й обзивати всяко.
— Вилазь, — кричать, — сякий-такий! Гості з’їхалися, молода вбрана, до вінця треба їхати, а тебе по собачих будах носить!
— Та чи ви подуріли?! — гукаю. — Масляна кінчається, а ви весілля надумали?! Гріх!
А вони:
— Це не твоє діло, а попівське! Ми тут такого попа маємо, що він і на саме Усікновення Глави звінчає, і вже договорилися з ним. Вилазь!
— Ба ні, — кажу, — не вилізу і до вінця не поїду!
— Не вилізеш?
— Ні!
— Ну, то женихайсш з собакою! Цербер, ату його, ату!
Цербер шерстину наїжив, чортом на мене дивиться і починає гарчати. От-от — і в горло вгризеться, а боронитися ніяк.
Хто знає, як би воно скінчилося, але тітчин чоловік вмішався:
— Не руште його, він надумається! — а тоді до мене: — Ти, Мішка, брось дурака валяти і кінчай діло з честю. Сам же при свідках руки молодої в батьків просив, а тепер — назад? Так не годиться!
— Кий, — кажу, — чорт «просив»?! П’яний був, як устілка, і нічого не пам’ятаю.
— А ми пам’ятаємо! І нічого тобі не поможе. Мусиш тепер до вінця їхати, або життя зректися: у нас, брат, закони тверді!