— І я, — відповідаю, — також твердий: краще загину, а до вінця не поїду!
— Побачимо! — сказав тільки мій дядечко і пішов з гостями в хату.
Але воно, знаєте, тільки легко так сказати: «загину!», а насправді то воно не так легко смерти в собачій буді чекати,. Тож я пролежав до вечора, а тоді й піддався:
— Давайте, — кричу, — мені горілки, а тоді робіть зі мною, що хочете!
Тут усі зраділи, собаку забрали, а мене напоїли. Та так напоїли, що я не пам’ятаю ні шлюбу, ні весілля. Вірите, що отямився вже в поїзді, як зі своєю законною супругою додому їхав. Тільки в поїзді побачив, як вона виглядає, і довідався, що її звуть Лисаветою, бо й імени її я не знав. Така була моя женячка, знаєте...
— Ц-ц-ц!.. — захіхікав Олекса. — Татко, замість чет вероногого Цербера, вибрав двоногого!
— А ти мовчи, синашу! — суворо, наказав Ухо. — Як-не-як, а вона тобі мати!
— Не мати, а мамаша, — поправив Олекса.
— Ну, все одно...
— Ні, не все одно! Мати ніколи дітей не зрікається, а мамаша...
— Годі! — встав Ухо. — Ви, Павле Степановичу, вже не підете додому. У нас переночуєте. Дивіться, як той дощ ллє і ллє.
Я ще раз кинув оком по тісній кімнаті, пригадав собі «Цербера» в особі мамаші і став відмовлятися. Але і Олекса і його батько мене не пустили.
— Ви не дивіться, що тут два ліжка, — говорив старий Ухо. — У мене є ще «літня резиденція», і я там залюбки сплю. Тож я й сьогодні туди піду, а ви з Олексою тут будете.
Й стало на тому, що я таки лишився ночувати. Вірніше, доночовувати, бо була вже десь друга година.
Ухо побажав нам доброї ночі й залишив нас з Олексою самих. Але за хвилинку, зовсім так, як робив Олекса, вернувся і сказав до мене:
— Ви, Павле Степановичу, не дивуйтеся і не посуджуйте мене, старого, за довгий язик.
— Але ж бо, Михайла Івановичу!
— Ні, ні! Послухайте мене! Я сам ворог того, щоб домашнє сміття на люди виносити, бо в родині всяке буває... Тільки ж, от, у нас нема родини, розумієте? Нема! Тільки я й Олексій родина. Решта все — вороги! Ціле життя для них працював, все їм віддав, а вони мене ненавидять за це. Мене й Олексу. Ми чужі в цьому домі, хоч тільки ми втримуємо його, а решта живе з нашої праці. І за це ще й ненавидять нас, вважають нас чимсь гіршим, як рабами. Це не фігуральний вислів, не думайте, і не перебільшення. Це правда, якої ви не можете навіть уявити собі! Серед зовсім чужих людей для нас нема чужіших, як у власній родині. «Родині»! Ет! Добраніч!
І старий пішов, а ми мовчки переглянулися з Олексою, потім пороздягалися й полягали.
Та, хоч я був смертельно, втомленим, але на незвичному місці, а може й під впливом недавньої розмови, спати не міг. Задрімавши, зараз же прокидався, обертався з боку на бік і нетерпеливо чекав ранку. Дощ ущух, і я вже пішов би додому, коли б для цього не треба було будити Олексу, який спав солодко й спокійно.
Уже розвиднялося, і крізь зачинену віконницю упав до середини перший несміливий промінь сонця, як у сонному будинку почулося шамотіння, скрип і чиїсь глухі, але важкі кроки, що зближалися до нашої кімнати. Я причаївся з неприємним передчуттям і надслухував.
Клацнув замок, двері відчинилися, і в них, мов копиця сіна, просунулася постать старої Ухової. Розхристана й розпатлана, виглядала в присмерку кімнати, як ілюстрація з казки про Бабу-Ягу, і мені поза шкірою аж мороз пішов. Переступивши поріг, Ухова безпардонно штовхнула ногою стілець, на якому висіло акуратно розвішене Олексине убрання; взяла штани й почала шукати по кишенях. Витягла гаманець, відчинила віконницю, висипала з гаманця на свою відьомську долоню гроші і стала їх рахувати тремтячими костистими пальцями.
Я визирав з-під коца й зі страхом думав над тією сценою, яка відіграється, коли Ухова виявить присутність несподіваного інтруза* у своєму родинному кублі. Помітив я також, що Олекса вже не спить і дивиться на матір широко відкритими очима.
Ухова хитала головою, шамкала щось собі під своїм довгим носом, а потім злісно гримнула, на ціле горло:
— Альошка! Ей, Альошка! У тебе ще позавчора було тридцять шість рублів і сорок копійок. Тепер є тільки чотирнадцять рублів і десять копійок. Решта де?
Олекса сів на ліжку й камінним поглядом видивився на Ухову. По його обличчю, освітленому сонцем крізь відкрите вікно, видно було, що переживає якийсь надзвичайний момент, що в його душі назріває щось зовсім нове, і він намагається це нове почуття пізнати й зрозуміти.
— Ну, чого ти ґапишся*?! — ревнула Ухова голосом, якому міг позаздрити кожний генерал. — Кажи, куди гроші подів?!
Олекса перекинувся на подушку й раптом засміявся: