Олекса почав чомусь пильно оглядати свої руки і заговорив з трудом:
— Вам неприємно, а мені? Ви ж знаєте, що я своїх «ніжних сестричок» тоді побив до крови?
— Що?!
— Так, побив. За те, що кинулися на батька, і... і взагалі за все... Бридко! Страшно бридко! Мені й досі здається, що я маю знаки на руках, вірите? Ух! Це справді гидко! Але, — подивився на мене, шукаючи підтримки, — нарешті це треба було зробити, правда?
Я не знав, що відповісти, і тому мовчав.
— Ага! — образився Олекса. — Ви в глибині душі засуджуєте мене, тільки не маєте відваги того сказати мені в очі?! А я вам скажу, що, хоч це жахливо, огидно, але я не жалую! Не жалую нічого! Навпаки, коли б треба було це раз ще зробити — зробив би ще раз, ще десять разів, ще сто разів, розумієте?!! Зробив би, бо мені увірвався терпець, знаєте?!
— Та чого ви кричите, Олексо?
— Кричу, бо ви — як той Харитон! Ви не вірите мені!
— Та чому ж не вірю? Вірю!
— Вірите?
— Звичайно. Вірю і після того випадку розумію вас вповні.
Олекса відразу заспокоївся:
— Дайте руку!
Я дав.
— От... І добре... Знаєте, Павле, це справді треба було зробити... Жалую, що не зробив раніше. У нас тепер тишина і мир дома. Вірите? Танька з Машкою поїхали до Саратова, а мамаша стала цілком іншою.
— Як?! Ваші сестри виїхали?!
— Виїхали. Зі мною розмова тепер була коротка, знаєте: пішов, купив квитки на залізницю, дав трохи на дорогу і — марш!
— А батько що на це?
— Батько? Батько завжди зі мною руку держить. Він сам, власне, і почав: «Що ж це ви? Олексієві до смерти на шиї сидітимете? А як він ожениться, то що буде?» Чуєте, Павле, так і сказа.в: «Ожениться»! Ц-ц-ц!.. Тепер, знаєте, хочу, чи ні, а мушу з Лідою оженитися. Ц-ц-ц!..
— Тепер уже пізно про це говорити.
— Чому?
— Та як «чому»? Тому, що Ліда зараз же виїде. Адже не думаєте в неї з першого вечора руки просити?
— Певно, що ні. Я тільки так собі поговорю трохи, дам дещо зрозуміти...
— Дипломатично?
— І чого ви з тією дипломатією причепилися?! Раз уже вам сказав, що ніякої дипломатії! Говоритиму просто.
— Хотів би я це бачити...
— Отже й побачите, мухоморе, побачите! Ви й тоді не вірили, коли я казав про «родинну революцію», і що? Переконалися?
— Ой, Олексо, прошу вас ще раз: не згадуйте мені нічого про ту революцію! Я мало не вмер зі страху, як ви над матір’ю ножа занесли.
— Що?!! — підскочив Олекса. — Я над матір’ю заніс ножа?!! Та ви здуріли?!!
— Ви хіба того неї пам’ятаєте? — щиро здивувався я.
— Того не було, не вигадуйте!
— Ну, як не було?! А чим же ви капшука в неї відрізали?
Олекса видивився на мене переляканими очима і зблід.
—Ах, правда! — сказав шепотом. — І... і вона справді могла подумати, що... Ні, я цього не можу навіть вимовити! Але, слухайте, Павле, — почав гарячково з нотами благання в голосі, — як же це може бути? Ну, наприклад, ось я візьму вашу бритву. Чи ви зараз подумаєте, що я хочу вас зарізати?
— Ні, Олексо, не подумаю, бо не маю ніяких підстав до того. Ми ж говоримо спокійно, не сваримося, не ображаємо один одного.
— Ага, так, так... Тепер уже розумію... Виходить, що... Гм... — Олекса почав терти з усієї сили чоло. — І вона це подумала?
— Напевне. Коли ваша мати й змінилася тепер, як ви кажете, то найбільше, я думаю, саме через те, що перелякалася.
— Злякалася смерти?
— Звичайно.
— Гм... Я бачив, що вона перелякалася, але думаз, що через капшук... А до речі, — раптом повеселів віл, — моя мамаша тепер справді зовсім змінилася. І батько також змінився. Взагалі все життя змінилося, знаєте? Батько, знаєте, такий самовпевнений, випростуваний, і навіть голос у нього став інакший. Слово чести, як почав мамаші вичитувати всі її гріхи, як почав докоряти, то мамаша слухала, слухала, а потім йому в ноги — бух! Плаче і говорить: «Простіть мене, Михайле Івановичу, каюся! Як ви мене за ціле життя ні разу не вдарили, за коси не волочили, то яка ж з мене й жінка була?» Батько її підняв і каже: «Бог простить!», а мамаша тоді другий раз — бух! І так до трьох разів. Смішно! Понад сорок років тільки зневажливими словами батька обзивала, а тут раптом «ви» і «Михайло Івановичу». Ц-ц-ц!..
— Та добре й це, — усміхнувся я.
— Бачите, бачите, ви б уже й на це погодились, а батько — ні! Знаєте, що він сказав? Він сказав: «Ти, Лисавето, мені в домі (розумієте? «Мені в домі»!) своїх кацапських звичаїв не заводь! Називай мене і звертайся до мене, як наш закон велить. Та з сусідами помирись, і щоб я більше сварок не чув!» І, думаєте, стала сперечатися? Ні, ні слова не сказала проти. Така покірна, така покірна, що мене просто злість бере. І чому, скажіть, людині не бути людиною? Ні, або на шию вилізе, або під ноги стелиться, як чиюсь силу відчує. Гидко! Московську натуру, видно, неможливо змінити, знаєте?