— Це ж — свинство! — розмахував руками Олекса, — Це ваш директор навмисне робить. Знає, що вам неодмінно треба піти — і робить перешкоди.
— Тю на вас, Олексо! Йому та нарада, такі мила, як і мені. Але, як мусить, то нічого не зробить.
— А от я зараз піду до нього...
— Ви нікуди не підете, Олексо! Що ж це ви? Хочете осмішитися? Будете пояснювати докладно, чому я мушу йти?
Олекса подумав-подумав і... скорився.
— Глядіть же! — пригрозив пальцем. Я вас чекатиму тут під брамою.
— Навіщо ж ви маєте чекати? Ідіть собі самі, а я, як тільки нарада скінчиться, зараз піду до інституту.
— Ні! Я чекатиму тут, бо інакше не матиму певносте, що ви прийдете.
— От, чудасій з вас! Таж кажу вам, що прийду напевне.
— Ні, і ще раз ні! Я без вас не піду!
Сперечатися не було сенсу...
Нарада наша скінчилася по дев’ятій годині вечора, і, коли я вийшов на вулицю, Олекса справді мене чекав. Підстрижений, наперфумований добрими перфумами, одягнений в нове сіре убрання й елегантні черевики, виглядав, як нова копійка, і взагалі був хлопець — хоч куди. Я подивився на нього і ще раз упевнився, що його шанси на завоювання Лідиного серця мають солідні підстави і що він сьогодні може справді зробити поважний крок вперед для осягнення виплеканої впродовж двох років мети.
Ми поспішали, бо я мав іще поголитися, взяти чисту сорочку й випрасувати своє одиноке убрання, яке мав на собі.
— Скажіть мені, — спитав я, ступаючи поруч Олекси, — що я властиво маю на тім вечорі робити?
— Ви вже не хочете йти? — злякався Олекса.
— Навпаки, я тепер іду з великою охотою. Але не знаю тільки, до чого повинна звестися моя роля?
— Та я ж вам уже казав сто разів, приліпко ви клаповуха! Ви мусите допомогти мені якось розговоритися з Лідою, знаєте? Я не вмію починати розмови. Чомусь плутаюсь, і слова в мене тікають з голови. Ви помітили це?
— Помітив.
— А бачите, бачите! Потім уже, як розговорюся, то йде гладко. І можу говорити, говорити, аж поки не помічу, що... гарно говорю. І тоді знову збиваюся. Ц-ц-ц!..
Я засміявся також і з незрозумілої мені самому радости вхопив Олексу під руку. Взагалі настрій у мене був чудовий, такий чудовий, якого я вже не мав довгі роки.
— Ну, добре', — сказав жартівливо, — з того виходить, що я мушу вас з Лідою звести й почати розмову. А потім?
— Потім я вже сам... Сам... Ви мені тільки поможете перший крок зробити.
— Ні, так я не годжуся! Ви мені скажіть конкретно, до якої межі той перший крок мусить сягати?
— Я ж сказав уже.
— Е-е, того мало. Для мене цього абсолютно мало!
— А чого ж ви ще хочете?
— Та трохи більше. Можу для вас, як для свого приятеля, наприклад, зробити й більшу жертву: обняти, поцілувати, зложити їй пропозицію руки й серця, навіть до ЗАГСу піти, коли вона погодиться...
— Ц-ц-ц!.. Мухомор старий! Ну, і далі? — глумливо спитав Олекса.
— Далі? Далі все лишив би вам. Тепер скажіть, що б ви робили далі?
— Е-е, коли б тільки так можна було, то далі вже єрунда!
— Справді?! — зареготав я. — Гарно ж ви дивитеся на шлюб, коли так говорите!
— Смійтеся, смійтеся, мухоморе! — і собі хіхікав, добродушно Олекса. — А я вам кажу точно, що, коли б вона не була Ліда Горобець, а Ліда Ухо...
— То це був би певний знак, що ви оженилися, — підхопив я.
— Ну, так, звичайно... Себто, що вона вже моя жінка, і я вже маю право... — Олекса, зайнявся.
— Ну, чого ж ви? — кпив я далі. Маєте право — чого? Починати з нею говорити без посередників? Кланятися їй на вулиці? Чи навіть, сохрани Боже, до кіна її запросити?
— Ой, і провокатор з вас! — заливався Олекса щасливим сміхом — Ой, і провокатор! Говорите одне, а думаєте друге. А я вам так і не скажу нічого. На злість, не скажу нічого! Ц-ц-ц!..
Так з жартами й кпинами ми прийшли до мого мешкання. Я зараз же почав голитися й митися, а Олекса кинувся роздувати праску, і, поки вугілля розгорілося, вспів вичистити від плям і пороху моє убрання. Хотів навіть вичистити й черевики, але я цьому категорчно спротивився, хоч Олекса, ніяк не міг зрозуміти, чому.
Поки ми зібралися, поки дотюпали до інституту — урочиста офіційна частина вже скінчилася, і з залі вже виносили стільці, щоб зробити місце для танців. Було елітно, гамірно й душно. З рипом сунулися по підлозі збиті чвірками* крісла, чулися веселі перегуки, в оркестрі час-від-часу обзивалися труби й сонно бумкав великий барабан.
Я розглядався довкола, коли Олекса смикнув мене за рукав і нервово зашептав:
— Дивіться — білочка! Справжня білочка! Я вам уже казав, а ви тоді сміялися...