Глянувши в кут залі, я побачив Ліду. Вона стояла в гуртку професорів і розмовляла з ними. Була вбрана в білу сукеночку, розшиту по подолі в листя й горішки лісової ліщини, в біленькі скарпетки й біленькі черевички на низьких закаблуках. Штучна китичка лісових горішків, прищеплених на лівому боні грудей, доповняла її одяг.
Я подивився на дівчину й почув, що в серці моєму заворушився якийсь давній, теплий спогад: Білочка! Де я її бачив, де?
Але в тій же хвилині пригадав: ще в дитинстві бачив я постанову «Колобка». І там була також білочка в білій сукенці з лісовими горішками. Вона бігала, дрібненькими кроками по сцені й тоненьким голосочком співала:
«Ой, я білочка,
Я малесенька,
Я бігала но деревах
Та й хутесенько»...
— Випадок сприяє нам, Олексо! — обізвався я до свого приятеля. — Там стоїть професор Чорнобай, доцент Остапчук і Ткач. Це мої знайомі. Ходім! Тільки, глядіть, тепер не зівайте!
— Що «не зівайте»? Тепер уже запізно...
— Вперед, Олексо! На штурм! — наказав я і почав пробиватися крізь натовп.
Та поки я досяг мети й оглянувся наїзад — Олекса «випарував», як камфора. Щез, немов крізь землю провалився. Мене взяла досада, і я вже хотів вернутися його шукати, але було запізно, бо мене помітили:
— А-а, Павло Степанович!
— Товариш Омсльчснко!
— Видом видати! Яким це вітром вас сюди занесло?
Я здоровкався з одними, знайомився з другими, аж надійшла черга і на Ліду:
— Ось, Павле Степановичу, знайомтеся: Лідія Миколаївна Горобець — іпженер-хемік, можна сказати, «з голочки». Новенька.
Я подав руку, зложив ґратуляції і вимовив кілька стереотипних фраз, стосовних до такого випадку, а сам непомітно старався ближче приглянутися до дівчини.
Тепер вона мені подобалася ще більше: не тільки гарна, але й скромна, без кокетерії, без штучности в рухах і виразах, була проста, щира, безпретенсійна, а в її веселості пробивалася зрівноваженість і свідомість своєї гідности.
У перехресній розмові я вже вспів обмінятися з нею кількома реченнями, і, коли тільки гримнули перші звуки вальсу, запросив її до танцю.
— Ой, — зарум’янилася трохи заскочена Ліда, — краще б ви мене не просили: я танцюю поганенько.
— Навпаки, — поклонився я вдруге, — буду вас просити ще раз, бо переконаний, що ви не танцюєте гірше від мене.
— Хіба що так, — засміялася Ліда. — Тоді з нас буде відповідна пара...
Ліда була щира, говорячи, що танцює погано, натомість я злукавив, і дівчина з перших кроків це помітила.
— Навіщо ви сказали неправду? — спитала ніяковіючи.
— Яку неправду? — вдав я здивованого.
— Казали, що ви не вмієте танцювати...
— Я такого не казав. Я лише сказав, що ви не танцюєте гірше від мене. Ви хіба не помічаєте, як добре йде танець?
Ліда засміялася:
— Дійсно, танець іде добре, але не по моїй вині: ви так прекрасно ведете, що з вами можна танцювати й не вміючи.
— Ага, то виходить, що ви мене обвинувачуєте?
— Певно!
— Цікаво! У жінок трудно заслужити признання, чи похвалу: роби зле — винен, роби добре все одно винен.
— І ви почуваєте себе дуже скривдженим?
— Страшно! І, щоб своєї кривди не дарувати, відплачуюся вам тим самим: ви також «винні», що ми обоє добре танцюємо.
— Оце вже зовсім безпідставно!
— Навпаки, і я вам зараз докажу. Хочете?
— Цікаво!
— Отже, бачите, секрет не тільки в тому, що кавалер добре веде, а й у тому, щоб дама зуміла відчути кожний його рух і дала себе вести. Тоді навіть і без великої вправи танцюватиме добре.
— Це не завжди помагає.
— Тоді, значить, кавалер винен. Кавалер мусить бути в танці певним і сильним, тоді й дама буде слухняна. Вас це переконує, чи хочете інших аргументів?
— Яких аргументів?
— От, маєш! Я з усіх сил доказую вам вашу «вину», а ви вже й забули, про що мова йде?
— Ах, правда! — засміялася Ліда і, стараючись ухилитися від зудару з однією особливо розтанцьованою парою, збилася з такту й наступила мені на ногу. — Ой, вибачте! — спаленіла вона. — Тепер уже бачите, що я «не винна»?
— Бачу тільки підтвердження того, що я сказав: дама не повинна мати своєї волі в танці. Ви на одну мить проявили ініціативу — і вийшла катастрофа.
Ліда сміялася й дивилася на мене таким поглядом, що мені видавалося, ніби я топлюся в слоїку з малиновим варенням. Я пригорнув її міцніше й зашептав на вухо:
— Не дивіться ні на кого, не бійтесь нічого, здайтеся тільки на мою волю, і я вас поведу, поведу, оминаючи всі вири й підводні скелі, поки не доведу до тихої пристані...
— Ви — поет?
— Ні, я ботанік, Лідо.