— Так, — підтвердила вона, ледь-ледь усміхаючись. — Мені, правда, воно байдужісінько, але все ж таки це комічно: Олексій Михайлович постійно робить насмішливі гримаси в моїй присутності, як тільки побачить мене на вулиці — зараз звертає й тікає на другий бік, а навіть і в лябораторії, коли мені щось бувало потрібно, то подавав завжди так, щоб демонстративно обернутися до мене плечима.
— Ви його не розуміли, Лідо!
Ліда метнула на мене коротким, настороженим поглядом і гордо стиснула уста.
— Я й не старалася його зрозуміти, — відповіла з холодком у голосі. — І, зрештою, чи не можна знайти цікавішої теми для розмови?
— Для мене якраз ця тема дуже цікава, Лідо.
Ліда пильно подивилася на мене, немов би хотіла сказати: «Чи й ти часом не такий чудасій, як твій приятель?», але не сказала нічого, а я з запалом продовжував:
— Коли б ви бодай трохи постаралися ближче придивитися до Олекси, ви б зрозуміли, чого він вартий! Це надзвичайно цікава й оригінальна натура й може вже захопити тим, що не подібна до інших людей. Під його зовнішнім дивацтвом криється стільки доброти, стільки ніжности, чуйности, стільки спостережливости й глибокого розуму, що не знаю, чи десятою частиною того може похвалитися інша людина. Працьовитий, як бджола, винахідливий, як Соломон, господарчий, чесний, відданий... Ні, справді, я не можу перерахувати всіх його позитивних прикмет, бо ви в них і так не повірите...
— Чому ж? — спокійно відповіла Ліда. — Я вірю. Адже щойно сказала вам, що вважаю його чесною й доброю людиною. А щодо розуму... Не знаю... Він, безперечно, проявляє великі знання у своїй галузі, прекрасно вміє пояснити найскладніші проблеми й багатьом нашим студентам поміг при дипломних працях. Але, бачите, його розум якийсь дуже односторонній... Я не можу вам того добре пояснити... Як вам сказати... Він викликає в мене таке почуття, як талановита дитина з великими фізичними дефектами. Просто якось жалко й неприємно на нього дивитися...
—Ну, жалю він найменше заслуговує! Ви знаєте, що Олекса при всьому своєму дивацтві є людиною страшно гордою?
— Можливо, — байдужим тоном сказала Ліда, і по всьому було видно, що розмова починає її нудити. — Що це грають?
— Танго. Дозволите вас просити?
— Дозволю, бо, он, бачу, мене хоче запросити доцент Ткач.
— Знову жертва?
— Ні, на цей раз сигнал “SOS”, — засміялася Ліда.
— Е-е, Омельченко, — з досадою крикнув Ткач, — так не годиться! Гість, а господарів дому за пояс затикає!
— Було господарям не зівати! — відповів я жартом і повів Ліду до залі.
— Але, Павле Степановичу, — обізвалася Ліда, — на цей раз буде ще гірше, бо я танґа таки зовсім не вмію танцювати.
— Не журіться, я вас навчу. Пам’ятайте, Білочко...
— Що?!
— Білочко! — повторив я. — Я колись у дитинстві бачив на сцені маленьку дівчинку в ролі білочки. Була цілком подібна до вас.
— Вона напевне мала трохи менше, як двадцять три роки?
— Звичайно. Але я тоді мав також трохи менше, як тридцять один...
— І що було з тією білочкою?
— Вона пізніше захотіла навчитися танцювати танґо.
— І запросила за вчителя ведмедя?
— Ні, вона запросила Перелесника з «Лісової Пісні» Лесі Українки...
— Ой, як страшно!
— Дуже страшно, Білочко! Але все ж таки не так страшно, як було б з «Тим, що двійки ставить», як доцент Ткач, наприклад... Перелесник вам двійки не поставить, хоч би ви й як погано танцювали... Перелесник вас буде залюбки вчити... Тільки прошу бути абсолютно покірною, прошу слухати тільки мене, прошу ноженятами перебирати механічно і взагалі попасти в цілковите забуття...
— Ой! Ви, здається, не Перелесник, а «Той, що в скалі сидить»! — засміялася Ліда. — Це ж він дає забуття.
— Неправда, Білочко, неправда! «Той, що в скалі сидить» дає забуття камінне й холодне. А Перелесник дає забуття солодке, вогненне, п’янке...
— Боюсь! Ще, чого доброго, забуду все, чого навчилася, і який з мене буде інженер?
— Не бійтеся, Білочко, не бійтеся! Забудьте тепер про науку, про дипломи й про цілий світ... Раз, два, три, чотири, раз, два, три, чотири... Так... Так... Бачите, як добре виходить?
— Справді...
«Білочка» м’якла в моїх обіймах і в ритмічних звуках танцю зливалася зі мною в одне єство. Але й «Перелесник» п’янів, забуваючи поволі, хто він, чого прийшов сюди і пощо завів знаймство з цією дівчиною, яка мала незабаром зникнути з його обрію.
Та це солодке, п’янке забуття перервали цілком прозаїчні крики невдоволення: «Годі! Годі! Цього ніхто не вміє танцювати ! Це тільки для гнилого Заходу призначене!»
Справді, модерні танці тоді щойно стали знані в нас, та й то здебільшого підлягали гострій партійній критиці, як танці розкладові, еротичні й занепадницькі. І тому, як тільки в залі залунали окрики невдоволення, оркестра на хвилину прийшла в нелад, а потім відразу ж переключилася на скаженого темпу польку, яка порвала за собою майже всіх присутніх. Затупали енергійно сотні ніг, знялася курява, закрутилися, як у калейдоскопі, збуджені, спітнілі обличчя.