Я застиг з приготованою фразою оборони на устах і почув, що останнім питанням Ліда вибила мені ґрунт з-під ніг. Пригадалася мені порівняно недавня розмова в лікарні, коли я впевняв Олексу, що, бувши дівчиною, я б закохався в нього до безтями, і тепер спитав себе: «Справді, чи міг би я одружитися з дівчиною такої вдачі, як він?» «Ні, ніколи!» — прийшла відповідь. І вслід за тим гаряча хвиля сорому, що зродилася десь у глибині душі, вдарила мені в голову. Яку ролю відігравав я знову? Що б сказала ця щира і горда заразом дівчина, коли б дізналася про справжню мету моїх розмов?! Я мало не закрив обличчя руками, бо видавався собі негідним стояти поруч цього милого сотворіння, що мало звання інженера й одночасно було подібне до білочки. Найвідповіднішим було б схилитися до цих маленьких ноженят, взутих у дитячі білі черевички, сказати всю правду й просити пробачення. Але, з другого боку, виринав переді мною Олекса, той милий, щирий, диванний Олекса, що стільки надій покладав на цей вечір і на мене. Чи він не був гідним цієї дівчини? Якої взагалі дівчини в світі він не був гідний? І я б усе зробив, щоб побачити Олексу в парі з Лідою, тільки не міг зробити одного: не міг більше ні словом загикнутися про Олексу.
Ми стояли поруч, перехилені через вікно, а між нами вмостився третій гість — мовчанка. Вже вдруге вона підкрадалася до нас, насмішлива й зухвала, підказуючи думки, яких ми не важилися ні висловити вголос, ні довести до кінця у своїх мозках. Молоді дерева, якими був обсаджений будинок, десь там унизу багатозначно хитали кучерявими головами й недискретно* зідхали, тягнучись до вікон поверху, звідки виривалися гучні мельодії оркестри й гомін веселої забави. Ніби відповідаючи цим зеленим свідкам, я також зідхнув з самої глибини душі, і від того значення мовчанки ще збільшилось.
— А я завтра вже їду, — обізвалася, на моє зідхання Ліда.
— Додому?
— Так, спочатку додому.
— А потім?
— Потім їду далеко-далеко, аж за Ленінград, у Мсту. Чули про таке місто?
— Чув. Там десь концентраційний табір і фабрика порцеляни, чи що...
— Так...
Лукаво моргали зорі, внизу кипіло шумовиння чорної зелені, а темрява здригалася від розкотистих солов'їних руляд та одноманітно-впертого сюрчання коників.
Ми слухали й дивилися, кожне зайняте своїми думками, а лукава мовчанка робила своє і пряла на невидимій прядці між нашими серцями тоненьку й чуйну ниточку зв’язку, по якій пробігав то несміливий вогник, то колючий холодок солодкого болю. Я відчував його просто фізично, але не боронився, не тікав, навпаки, серцем ішов назустріч до чогось незнаного й давно очікуваного, страшного й бажаного, знайомого й нестріваного досі.
Хто знає, скільки б тривала і чим би скінчилася та мовчанка, коли б за нашими плечима раптом не впало:
— Ось, де вона!
— Піймали, можна сказати, на гарячому!
Це було таке несподіване, що ми обоє здригнулися і разом, обернулися назад: перед нами стояв гурток випускників з багатозначними усмішками на обличчях.
— Вибачте, що перебиваємо вам вашу любу розмову, — сказав один, — але ми хочемо зробити на прощання ще одну спільну фотографію. Ходи, Лідо, фотограф уже чекає...
Ліда глянула на мене й винувато всміхнулася:
— Вибачте, Павле Степановичу...
— Але ж звичайно! — вклонився я. — Ідіть, Я також мушу піти пошукати Олексія Михайловича...
І ми розсталися...
Я зійшові сходами вниз, вийшов на подвір’я, сів на лавочці під молодими тополями й закурив.
«На прощання», «на прощання»! — повторював механічно в думках, і щось болюче стисло мене за серце. Навіщо я йшов на цей вечір? Навіщо знайомився з Лідою? Чи ж я не знав, що воно так скінчиться? Себто, знав, що для Олекси це скінчиться нічим... Але чи думав я, що і для мене тут буде приготована чарка зайвого болю і несподіваної втрати? Познайомитися тільки для того, щоб зараз же розстатися, знайти, щоб загубити!
«На прощання», «на прощання»!
Доля покпила собі з мене... Доля? Ні, не доля, а справедливість, і не кпини, а заслужена кара!
— Та що це я?! — спитав я сам себе, схоплюючись з лавки. — Чи й справді не вмовляю в себе, що за два танці закохався?! Які дурниці лізуть у голову! Вона ж завтра їде назавжди! Треба ж думати тверезо... От, зараз піду, попрощаюся і поставлю на всьому крапку! Зрештою, для чого йти? Що вона мені? Ні, це все єрунда, як каже Олекса. Найкраще зроблю, як піду просто додому й ляжу спати.