Нервовим рухом я відкинув недокурену цигарку, перейшов порожнім коридором і вийшов на вулицю. На хвилинку зупинився, подумавши, чи не варто й справді знайти Олексу, але потім махнув рукою і рішучим кроком попростував додому.
Але, дивна річ, чим далі відносили мене ноги від інститутського будинку, тим ближче моє серце ставало до Ліди, до цієї милої дівчини, що мала дитячі ноженята й диплом інженера, що вміла говорити так розумно й розважливо, а була подібна до білочки. Спрядена хитрою мовчанкою еластична ниточка натягалася й натягалася, і що крок далі — то більший біль викликала. Врешті, це стало таким нестерпним, що я обернувся і пішов назад. Та по кількох кроках сказав собі ще раз: «Ні!!!» і на цей раз таки попростував додому.
Біль змінився злістю, і я переніс її на Олексу.
— Дурень! Зрадник! — кричав я в душі. — Боягуз нещасний! Запевнити мене, що буде рішучим, що переведе якісь свої ідіотичні плани в життя, а потім у найрішучіший момент ганебно втекти, грубіянськи образити дівчину й лишити мене самого з нею! Виставити мене на сміх і... на небезпеку! — висміяв я заразом і себе.
Коли доходив додому, раптом пригадав собі, що не маю ключа: замикаючи двері, Олекса поклав його до своєї кишені. Це ще більше розлютило мене, і я вирішив навіть виламати вікно, але до інституту не вертатися. Був такий лихий, такий лихий, що в мене аж руки тряслися, а сірники ламалися в пальцях і не хотіли загорятися, коли я спробував запалити цигарку.
Та моя злість обернулася у велике здивування, коли побачив, що крізь нещільні віконниці моєї кімнати падає на хідник вузенька смуга світла. Це означало, що Олекса мене випередив і повернувся скоріше.
Я влетів до мешкання, як буря, як бог помсти, але, тільки глянувши, на Олексу, став, як укопаний: він сидів нерухомо у фотелі, а. по його обличчі збігали сльози.
Першим моїм рухом було — кинутися до нього, обняти за плечі, обтерти сльози й пожаліти. Але я стримався. від цього, а натомість, скидаючи піджака, похмуро й їдко заговорив:
— Плачте, плачте, дурний боягузе! Тепер можете плакати: дівчина, яку ви втратили, варта сліз...
Олекса мовчав.
— Скажіть мені, чого ви втекли? — продовжував я.
— А ви? — байдужо перепитав мене Олекса.
— Я? А що ж я мав робити після того, як ви втекли?
— А що я мав робити після того, як вона сказала, що їй на мене жаль дивитися, як «на дитину з великими фізичними дефектами»?
— Олексо! Ви... ви підслухували?!
— Підслухував, — спокійно хитнув головою Олекса. — Стояв тоді за дверима й слухав.
— Це свинство, Олексо! Це нечуване свинство!!!
— Ет, єрунда! Мені ж треба було знати, що ви говоритимете.
— Гаразд! — сказав я, розсуваючи зашморг краватки й розстібаючи комірець сорочки. — Гаразд! Добре хоч це, що я тепер позбавлений неприємности переповідати вам нашу розмову...
— Воно й так було б непотрібне, Павле, — сумно заговорив Олекса. — Зовсім непотрібне! Коли ми тільки ввійшли в залю і я її побачив, — відразу зрозумів, що все це непотрібне, розумієте? Я переконався в одній секунді, що ніколи не наважуся з Лідою заговорити, чи там, обняти її, як ви показували. Я тоді на все перекреслив усі свої надії й пляни, а вам сказав виразно: «Тепер уже запізно!» Хотів навіть вас не пустити, коли ж ви, як цап, поскакали до неї людям через голови. Отак: брик-брик! — і поскакали. Ц-ц-ц!..
Він ніби сміявся, але з очей його потекли ще рясніші сльози.
— Не здумайте лишень жаліти мене, — попередив він мій рух, — і не кажіть мені нічого! Так мусіло статися — і так сталося, бо я не належу до тих, кому судилося мати жінку й дітей... я... Ви правду казали... Я не знав би, що з жінкою робити... Дурив себе, знаєте, що можу на таке ззажитися... А тепер більше не дуритиму! Тепер — кінець, Павле, кінець!
— Так, тепер кінець! — автоматично повторив я за Олексою і закрив лице руками.
У хаті повисла сумна й безнадійна тиша. Вона так заколисала мене, що я забув про цілий світ, і тому здригнувся, коли до мого слуху донеслося Олексине хіхікання:
— Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Знаєте, що, Павле?
Я підвів голову і, на своє величезне здивування, побачив, що Олекса не тільки перестав плакати, але проявляє всі ознаки невимовної втіхи.
— Я маю пропозицію, Павле, — оживлено продовжував Олекса: — давайте зап’ємо з вами брудершафт!
— Ет, якраз знайшли відповідний момент! — відмахнувся я з досадою.
— Ц-ц-ц!.. Момент чудовий! За всі роки нашого знайомства не було кращого й відповіднішого, знаєте? Тільки я горілки не п’ю, про це я вже від самого початку вам сказав. Але горілка єрунда! В горілці нема ніякої символіки! Знаєте, що? Я завтра принесу отой свій свердловський винахід — і ми вип’ємо! Вип’ємо обидва, бо ж і вам він потрібний, ще більше, як мені! Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!..