Олекса відкинувся па спинку фотеля і зайшовся щасливим сміхом. Але я, мов опечений, підскочив на стільці й кинувся на свого гостя:
— Геть!!! — крикнув, задихаючись від обурення. — Забирайтеся мені зараз звідси, бо я не можу на вас дивитися!!!
— Ну, от! — посумнів Олекса й підвівся. — Я вам хотів добре порадити, а ви сердитесь...
— Олексо, тікайте!
— Я не тікаю, а просто йду... Два дні по брудершафті були б дуже неприємні, але висліди — радикальні! Кажу вам це на підставі власного досвіду, знаєте? Ц-ц-ц!..
Хіхікання він скінчив уже за порогом, а я зі злістю затріснув двері й замкнув їх на ключ.
Напився води, обмив лице й голову, закурив цигарку й почав нервово ходити по кімнаті, відкидаючи стільці ногами. Тремтів при думці, що Олекса ось-ось зараз вернеться і постукає. Здавалося, що тоді вже дам собі волю, накинуся на нього і... і не знати, що з ним зроблю.
Та, коли Олекса справді вернувся й поторгав за ручку дверей, я не зробив нічого, навіть не відізвався і не відчинив. Ходив далі по кімнаті, і стискав кулаки.
— Слухайте, ви, приліпко! — забубоніло під дверима. — Ви собі можете замикатися, але я знаю, що звук і крізь залізний замок проходить. Ц-ц-ц!.. Так, отже, знайте, що завтра і ви і Ліда будете про мене цілком інакшої думки! Зрозуміли? Мені ні брудершафт, ні ваша думка непотрібні, але я пообіцяв і зроблю! Запам’ятайте: завтра я буду з Лідою говорити! Ви добре мене чули?
— Ідіть до дідька!
— Ц-ц-ц!..
***
Ранком я встав розбитий, як дрантивий* горщик, і, коли подивився до дзеркала, мав таке враження, що бачу перед собою найшляхетнішого роду лісову кислицю. Аж самому ще кисліше стало на душі.
Дивно. Дуже дивно, як це раптом усе змінилося за кілька годин! Чи ж давно я почував себе таким бадьорим, радісним, молодим? І от зустрів на годину дівчину, що її безнадійно любив мій приятель. Та дівчина пожартувала зї мною, обмінялася кількома думками й пішла. А серце моє після того лишилося порожнім, як бочівка від вина, в дні якої виверчено діру. І мені тужно, мені жалко, мені невимовно тяжко подумати, що ця дівчина за кілька годин поїде назавжди звідси. Поїде геть, спокійна й усміхнена, така, як я бачив її вчора, поїде, навіть не допускаючи думки, що хтось тужитиме за нею.
Ет!
Я безцільно тинявся по хаті, не знаючи, за що взятися. Годилося б використати вихідний день на мою кавалерську господарку, як я завжди робив: повитирати порохи, поскладати порозкидані речі, витріпати і провітрити постіль, зібрати брудну білизну для прання, вичистити брудне начиння, погострити бритву і взагалі зробити багато інших речей, на які в мене постійно бракувало часу. Але сьогодні я не міг нічого того робити. Все мені видавалося дрібничковим і непотрібним. Тому я лишив усе, як було, а сам зібрався й пішов до ботанічного саду. Гадав, що там вдасться мені чимсь зайнятися й забути про свою нудьгу.
Та, коли прийшов на місце, на мене з безлюдних дослідних ділянок і квітників, з порожніх теплиць і лябораторій повіяло таким сумом, що я мерщій позабирав свої папери й записки та вернувся додому. Був переконаний, що дома працювати краще.
Але й дома робота не клеїлася. Речення не в’язалися докупи, потрібні слова повтікали з голови, а врешті-решт і всі мої досліди над тютюнами й уся моя робота в цій галузі видалися мені такими безвартісними й непотрібними, що я покинув усе і перед самим обідом ліг спати.
Спав глибоко нездоровим сном, з якого вирвав мене прихід Олекси.
— Фе, — сказав він, переступаючи поріг, — і як ви можете в такій атмосфері спати?! Накурено, душно, а ви ще й віконниці позачиняли!
І, не питаючи мого дозволу, він навстіж порозчиняв вікна, крізь які зараз же до кімнати увірвався гарячий, свіжий вітер.
— Але ж ви й виглядаєте! — заломив руки Олекса, подивившись на мене при яскравому денному світлі. — Цілком, як п’яниця після безсонної ночі. Фе, аж дивитися бридко!
Вирікши своє зауваження, він пірнув у фотель, потягнув зі стола якусь книжку й почав її переглядати. Я також мовчки вийшов до передпокою, вмився, зачесався, потім сів на ліжко й закурив. Був розслаблений сном і злий.
— Ви чому мовчите, мухоморе? — спитав Олекса, відкладаючи книжку.
— А вам хочеться говорити? — бовкнув я неохочо.
— Хочеться, — кивнув головою Олекса і раптом, по його обличчі розіллялася усмішка, як масло по гарячому млинці.