Я тільки очі вирячив і розкрив рота від здивування, а Олекса, використовуючи моє остовпіння, спокійнісінько продовжував:
— Дівчата саме там валізки спаковували, до виїзду приготовлялися. Ліда також. Сумна, така, прибита. Але, як лишень побачила мене, покинула все й вийшла в коридор. Тільки ж у коридорі незручно говорити, розумієте самі... То ми пішли в парк, у «Літній Ресторан», знаєте? Замовили морожене й почали розмовляти... Ліда любить найбільше вершкове морожене, а я — полуничне...
— Чекайте, чекайте! — перепинив я його, розтираючи чоло. — Це все вам при снилося, чи ви попросту фантазуєте?
— От іще приліпка з вас! — обурився Олекса. — Адже я вчора сказав вам, що говоритиму з Лідою, чи ні?!
— Та вчора ви багато дечого говорили...
— Ну, так, звичайно... Трохи того... «Крила мрій», одним словом. Але сьогодні все було так, як я вам оце кажу.
— Неймовірно! — вишептав я і чомусь глибоко схвилювався. — І про що ж ви з нею говорили?
— Про найголовніше: я відразу їй усю правду сказав.
Пригадавши собі випадок з «Вістями», «Правдою» і зів’ялою рожею, я полегшено зідхінув і розсміявся:
— Ну, ну, і яка ж то була та «правда»?
— Як це «яка правда»?! Звичайна: сказав Ліді, що давно був закоханий в неї, що не смів перший заговорити, що слухав студентів і що вчора просив вас за посередника між мною і нею.
— Ви це сказали?! — жахнувся я.
— Та певно, що сказав! Навіть признався, як я вас обидвох підслуховував крізь двері, а також оповів і про ваші почування...
— Олексо!!!
— Що?
— Ви брешете!!! — кричав я, трясучись від гніву й переляку. — Ви не сміли їй того сказати!!!
— Чому не смів? — здивувався Олекса. — Або ж я когось боюся, чи що?
Я подивився на нього, подивився і зрозумів, що він говорить правду, що він справді зробив так, як казав: пішов, викликав Ліду, повів її на морожене й усе оповів, йому — що? Йому, коли щось прийде в голову — все «єрунда». «Його ніколи не можна пізнати до кінця» — пригадалися мені мої власні вчорашні слова, і я тяжко сів на місце. Від обурення не міг дібрати ні виразів, ні відповідного тону, щоб належно висловити свої почування. Зрештою, чи найтерпкішими й найрізкішими словами можна було тепер щось направити? Чи можна було щось завернути? Пропало!
— Ну, і що Ліда на це? — спитав я зі страхом.
— Ліда? О, вона спочатку дуже розгнівалася, знаєте, а потім почала сміятися. Ох, як вона сміялася!
«Ще гірше! — подумав я. — Коли б тільки гнівалася — пів біди. Але, коли почала сміятися — то, значить, не вважає нас гідними навіть свого гніву»...
— Так, Олексо, — сказав уголос, — вона мала рацію: оба заслуговуємо тільки того, щоб нас висміяно... Ну, а далі? Чим це скінчилося?
— Скінчилося просто: я признався до вини, а потім зложив Ліді пропозицію руки й серця, і вона її прийняла.
— Як?!! — схопився я на ноги, мов ужалений. — Не може бути!!! Я в це ніколи не повірю!!!
— Ц-ц-ц!.. — сміявся вдоволено Олекса. — Мухомор! Ви ніколи мені не довіряли. А я вам кажу ще раз: Ліда погодилася.
Я сверлував Олексу поглядом, думаючи, що він зараз розсміється й відкличе свій жорстокий жарт. Але ні. Олекса, правда, щасливо всміхався, але не брехав і не жартував. По всьому було видно, що казав правду.
І я зненавидів Олексу в цю хвилину пекучою ненавистю подоланого суперника, відразу забувши про всі його позитивні риси, про нашу дружбу і про все добре,, що він зробив для мене й для інших людей. Я бачив лише перед собою гостроносого дивака з усіма його негативними сторонами. І Ліда годилася йти за нього?! Чому? Для чого? По якому праву?!
Я відчув, як щось раптом рунуло в моїй душі, зламалося, завалилося і наповнило мої груди холодною отрутою. Тепер лиш усвідомив собі повністю, що кохав Ліду, а ще більше покохав той ясний і милий слід, який вона лишила по собі після нашого короткого знайомства. І коли б вона виїхала, коли б доля судила нам вічну розлуку, я напевне на все життя зберіг би в серці, як великі святощі, ніжний образ цієї чудесної білявої дівчини з дитячими ноженятами і званням інженера. Образ Білочки! А тепер? У сильветці, витканій з проміння мерехтливих зірок, перенизаній пахощами літньої ночі, овіяній солов’їним співом і солодким сюрчанням коників, проступили грубі й цинічні риси другої Зіни. Навіть Зіни в гіршому виданні. Бо Зіні можна було все ж таки багато вибачити. Але цій?! Цій, дівчині, що скінчила інститут, одержала диплом інженера і мала забезпечене становище в житті! Чого їй ще було потрібно? Не виходила ж заміж за Олексу з любови, не виходила й з необхідности — виходила з розрахунку. Якого? Що змусило її дати згоду людині, яка в неї вчора ще, крім понижаючого жалю й байдужосте не викликала нічого? І як це просто у неї вийшло: збиралася їхати додому, а звідти — на роботу; тут прийшов, можна сказати, зовсім незнаний чоловік, викликав, запросив на морожене, освідчився — і вона відразу ж погодилася. Коли б навинувся хтось інший — пішла б і за іншого... Ух, як це гидко!