Тож годі було щось починати з Лідою, не усунувши відразу тих темних плям, що лягли на наші взаємини вже перед початком самого тільки знайомства. Це треба було конечно зробити, навіть коли б за одвертість довелося заплатити ціною безповоротного розриву.
І я йшов з покірністю розкаяного грішника в серці, готовий прийняти за свої провини яку завгодно кару, щоб тільки позбутися тягару докорів совісти, які гнітили мене до землі, й вкликали почуття палкого сорому.
Вона вже чекала мене, обернена обличчям у ту сторону, звідки я мав прийти. Була в тій самій сукеночці і в тих самих білих черевичках, що й учора, і взагалі півсиділа, опершись руками на березу, саме в такій позі, в якій я сподівався її побачити. Тому видалася мені особливо близькою і милою, такою зрозумілою і рідною, ніби ми були вже знайомі довгі-довгі роки. Забувши відразу всі свої провини й усі попередні, наміри, я пустився бігом і на кілька кроків перед нею простягнув руки. А вона подивилася глибоким запитливим поглядом,, стараючись зрозуміти моє бажання, а потім повільно відділилася від берези й покірно пішла мені назустріч, зовсім так, як учора в танцях. Ще секунда — і я вже тримав її у своїх обіймах.
— Білочко, — прошептав, задихаючись від щастя, — ти моя, Білочко, правда?
Ліда хитала на знак згоди голівкою і по-дитячому тулила лице до моїх грудей.
— Я думала, що ти не прийдеш, — сказала тихенько й затремтіла.
— Пробач, Лідусю, я тобі зараз усе поясню... Маю тобі багато-багато дечого сказати... Ходи, сядемо...
Ледве перемагаючи себе, я почав плутано й неясно сповідатися. Але Ліда незабаром урвала мене і, положивши пальчики на, мої уста, сказала:
— Тс! Не треба! Сьогодні занадто щасливий день, щоб згадувати неприємні речі...
— Білочко, але я мушу тобі все сказати, все!
— Не треба! Я вже знаю, я вже догадуюсь...
— І не гніваєшся на мене?
— Я сьогодні не можу гніватися.
— Прощаєш мені?
— Не знаю... Поговоримо колись на цю тему, коли я буду сердита й матиму охоту сваритися.
— А ти вмієш сваритися?
— Звичайно, вмію. Думаєш, що я свята?
— А ти не свята? О, як це добре, Білочко! — вигукнув я щиро. — Коли б ти справді була святою, то я був би дуже нещасливим! Бачиш, за свої провини я заслуговую кари і хочу її відпокутувати. Я був дуже несправедливим до тебе, Білочко...
Ліда поклала голову мені на плече і серйозно заговорила:
— Ах, Перелеснику, несправедливість — це прокляття людства. Пригадай собі оце «Распни його!»... Коли вже Син Божий упав жертвою несправедливости, то що говорити про звичайних смертних? І мені здається, що саме з того моменту, коли натовп виніс свій вирок над Христом, над людством повисла кара Божа, і, доки ми її не відкупимо великими жертвами, доти нестимемо на собі тягар умової сліпоти. Ми все несправедливі: один раз ми у своєму засліпленні приписуємо людям чесноти й заслуги, яких нема, а другий раз — схильні приписувати нечесні наміри й злочини, яких також нема. І в першому і в другому випадках ми буваємо несправедливі, а від того походить багато зла на землі.
— Коли ж то моя Білочка вспіла навчитися такої мудрости? — спитав я жартівливо, цілуючи її маленьку долоню.
— А, це ще з дому. Тато мій завжди мене вчить, щоб я не вірила людям з першого погляду. «До кожної незнайомої людини, — каже він, — треба ставитися з недовір’ям і упередженням. Коли виявиться, що людина недобра — матимеш приємність, що не помилилася. Коли ж виявиться, що людина добра, — знову матимеш приємність від радісного розчарування».
— О, то твій тато дуже розчарований у людях!
— Він має багато підстав, щоб бути розчарованим, — усміхнулася Ліда, — але залишився непоправним. У тата на цьому пункті теорія зовсім розходиться з практикою: він першій-ліпшій незнайомій людині готов останню сорочку віддати. І я також вірю кожній людині так довго, поки не переконаюся, що не варто вірити.
— А-а, то це я власне тій рисі характеру завдячую своє сьогоднішнє щастя?
— До деякої міри... І це можна було б назвати навіть легковажністю, коли б не Олекса. Він мене переконав, що я ніколи не пожалую за своїм сьогоднішнім, побаченням з тобою.
— І ти йому повірила?
— Він належить до людей, яким не можна не вірити. Говорить так щиро, так розумно і переконливо, ніби виводить хемічну формулу, в якій нема місця для сумнівів.
— Аж ти його поцілувала...
— Він заслужив того, Перелеснику мій недобрий! Коли б не він... Ти знаєш, що я цілу ніч не могла спати і навіть... плакала... Це ганьба, коли така стара дівка плаче, правда? Покійна бабуня, завжди з мене сміялася: «Фе, така велика дівка, що під вінець може йти, а плаче!...» А мені, коли бабуня померла, було одинадцять років...