Я засміявся і обняв Ліду міцніше.
— Правда? — спитав. — Інженер з дипломом — і плакав?! Ай-ай-ай! Це дійсно ганебно й негідне інженера! І чого ж то інженер плакав?
— З досади. Інженер послухав Перелесника, забув про науку, про диплом і взагалі про все на світі, уявив себе білкою і закохався. А Перелесник, як виявилось, зовсім не був Перелесником, лише звичайним ботаніком, який хотів висватати Білку за «Того, що в лябораторії сидить»...
— Не завжди. Інколи бігає на станцію компостери на квитках перебивати. Ц-ц-ц!..
За нами стояв Олекса й радісно сміявся, вдоволений, що так несподівано нас наполохав.
— Ось, прошу, — подав він квиток Ліді: — Продовжено на три дні. Завтра йдемо до ЗАГСу, а післязавтра раненько я вас поведу до священика звінчати. Щойно бачився з ним і договорився.
Почувши це, я відложив свій намір — вилаяти Олексу за нове підслуховування, а натомість накинувся на нього за несподіваний плян:
— Та ви з дуба впали, Олексо, чи що? Який ЗАГС, яке вінчання?! Хто про це говорив?!
— От маєш! — розвів Олекса руками. — То ви не маєте наміру женитися?
— Коли в нас такий намір буде, то ми вас, Олексо, неодмінно повідомимо. В цьому можете бути певні!
— Чи бач, який хитрий! — глумливо сплеснув руками Олекса. — Я для нього молоду знайшов, я його висватав, я за нього на станцію бігав, до ЗАГСу по інформації звертався, зі священиком договорився, а він тепер мені характер показує! Лідо, чому ви мовчите?
— Та бо мене ніхто нічого не питає, — усміхаючись відповіла Ліда.
— А ви як думаєте робити?
— Думаю, що така поспішність непотрібна. Ми ж з Павлом знайомі менше, як одну добу.
Олекса засопів, затупцював і замахав руками, ніби збирався зірватися й полетіти.
— Ну, от! Ну, от! — заговорив плаксиво. — Я стільки говорив, стільки пояснював, а ви ще вагаєтеся: «Ми ж з Павлом знайомі менше, як одну добу»! Єрунда! Зате я знаю Павла п’ять років, а за вами шпіонував — два. І тому кажу вам точно: женіться без надуми! Ручу своєю головою, що будете щасливі й дякуватимете мені щодня! Павле, та ви мужчина, чи якесь непорозуміння?! Сватайте вже свою наречену — раз-два! Скоро!
— Готов! — рішився я. — Лідо, хочеш завтра одружитися?
Ліда дивилася на нас з усмішкою й хитала заперечливо головою.
— Ох, які ж ви діти обидва! — сказала наостанку. — Сідайте, я вам зараз скажу свою думну. Так... Отже, слухайте: я залишусь тут іще два дні, а тоді поїду додому.
— І привезете батькам зятя... — докинув Олекса.
— Ні, Олексуню, так не буде...
— Чуєте, чуєте? — обернувся до мене з щасливою усмішкою Олекса. — Вона сказала мені «Олексуню»!
А Ліда продовжувала:
— Я поїду сама. Поговорю з батьками, а потім напишу вам. Павло тепер матиме відпустку, і ви оба приїдете до нас у гості. У нас дуже гарно: є ріка і ліс поблизу. Погостюєте, відпочинете, а там — все само собою розв’яжеться. Я ж, слава Богу, не сирота. Чому ж маю по-сирітськи заміж виходити? Я хочу, щоб і батьки разом зі мною раділи. Їм би було дуже прикро, коли б їхня одинока дитина вийшла заміж, словом, наперед не загикнувшись, не порадившись. У нас у родині тримаються ще старі традиції...
— Як вона говорить! Як вона говорить, Павле! — вертів головою Олекса і мружив очі від захоплення. — Оце вам і квітка, і бджілка і білка, і інженер в одній особі! Це вам не якийсь там мішок з картоплею... І вона має рацію. Стопроцентову рацію!
Коротше кажучи, Лідин плян був одобрений і прийнятий одноголосно.
Того ж самого вечора ми всі втрьох пішли до театру, а після закінчення вистави довго бродили по парку, причому Олекса все старався ходити і сідати поміж нами в середині.
— Я ж тепер ваш ангел-хоронитель, — пояснював він Ліді. — Знаючи, що Павло — людина вкрай неморальна, мушу вас перед ним оберігати...
Взагалі я не пізнавав його. Зі страху й соромливосте перед Лідою не лишилося ні найменшого сліду. Навпаки, він безперервно говорив з нею, оповідав їй щось, про щось питав, жартував і розсмілився до такого ступеня, що брав її під руку й самовдоволено говорив до мене:
— Бачите, бачите, я вже зовсім не боюся, ага!
— Та бачу, — кпив я, — що з вас можуть ще люди бути: на другий раз, як закохаєтесь, то вже не будете від дівчини тікати, може, навіть зважитеся раз її до кіна запросити...
— Приліпка з вас! Були приліпкою, приліпкою й зостанетесь до смерти! Я ж казав вам уже, що більше ніколи не закохаюся. — нема дурних!