— Дякую!
— От, уже зараз іронія! Та зрозумійте ви, мухоморе старий, що дурний є той, хто б у Ліду не закохався, а хто в неї закохався — буде дурний, як покохає ще когось. І, до речі, нам треба буде піти до моєї справжньої мами.
— При чому ж тут «до речі»?
— Ох, не витримаю з вами! Лідо, ну чого він такий мухомор? От ніяк не зрозуміє найпростішої асоціяції думок: ви — моя справжня сестра, а Уляна Федорівна — справжня мама. Це ж ясно, як Божий день, ні?
І ми дійсно ходили до «справжньої мами». Уляна Федорівна дуже зраділа, довідавшись, що я одружуюся з Лідою, обіймала нас, цілувала, частувала малиновою наливкою, а на прощання хрестила тремтячою рукою і зі сльозами в очах бажала нам щастя...
***
Три роки солодкого родинного щастя збігли непомітно. Маленький Лесик, названий так на честь нашого друга, вже навчився добре говорити й наповнював наше мешкання своїм милим жебонінням, коли сталося нещастя: мене заарештували...
Допити, тортури, заслання в холодний Сибір, потім несподіване «уласкавлення» і заміна каторги «батальйоном смерти» на передових позиціях фронту, німецький полон з усіма його страхіттями і на кінець — одчайдушна втеча. На це пішло чотири роки. Чотири роки, довгих, як вічність, і заразом коротких, як кошмарний сон...
І ось дощливою осінню 1942-го року виснажений, змордований, обдертий і завошивлений, я, як злочинець, припадаючи до землі й ховаючись по бур’янах, опинився знову в родинному місті. Не знав, де дружина й син, хоч залишив їх тут, не знав, чи живуть іще, хоч в останню хвилину прощання вони були здорові, не знав, чи стріну тут бодай одну знайому людину, хоч раніше, мав їх досить, не знав, чи взагалі моя ризикована, божевільна своєю відвагою втеча мала сенс. Не знав нічого.
До свого колишнього мешкання не йшов з двох причин: поперше, воно знаходилося на людній вулиці в центрі міста, куди я не міг тепер показуватися; подруге, я був переконаний, що мою родину, як родину «ворога народу», з нього давно вигнали. Натомість я зайшов до міста близько Зеленої вулиці й постановив собі добратися до Олексиної хати.
Півживий, півмертвий від страху, непевности і хвилювання, обійшов ріг вулиці й перескочив паркан у тому місці, де ми колись перескакували його під дощем з Олексою. Перебіг попід деревами і став біля дверей, що їх колись мені так гостинно відкрив старий Ухо. Кілька разів, піднісши руку, я опускав її в нерішучості, але нарешті зібрав усі сили й постукав раз, другий, третій...
У роті в мене пересохло, голова йшла обертом, а серце тріпотіло, як підстрелений птах.
Нескоро-нескоро в домі почувся легенький рух, скрип внутрішніх дверей, обережні кроки й тривожне питання:
— Хто там?
Я пізнав би цей голос серед тисячі інших і з несподіванки затрусився, як осиковий лист від бурі.
— Білочко! — вистогнав через силу й відчув, що в мене під ногами провалилася земля...
Минуло більше тижня, поки Ліда мене відходила, і той момент, коли я в повній свідомості пригорнув до себе дружину й синка, — хай буде благословенний! — належить до найщасливіших у моєму житті.
Лесик виріс, зробився ще більше подібний до мене, і, коли я йому це сказав, гордо повів пальчиком собі під носом і сказав:
— У мене вже навіть вуша роштуть, як у тата, о!
А Ліда лишилася незмінною. Правда, змарніла, але мала ті самі ясні, щирі очі, те саме ніжно-дівоче обличчя і навіть була взута у зворушливо маленькі черевички дитячої форми. Тільки волосся не стригла, а закладала з-заду в тугий вузол, що надавало їй ще більше суворости.
— Де ж батьки, Лідо? Де Олекса? Як ти опинилася в цьому домі? — засипав я дружину питаннями,.
І Ліда відповідала. Та з кожним її словом все більше захмарювалася моя радість щасливого повороту на лоно родини, уступаючи місце великому болеві по неповторних втратах: тесть на каторзі, теща силоміць евакуйована на початку війни, Уляна Федорівна, батьки Олекси і сам Олекса — на тому світі. Про Олексу Ліда оповідала найдовше.
Так я довідався, що після мого арешту Ліда з Лесиком поїхала до батьків. Але тесть, що працював перед тим на залізниці, вже був засуджений на 10 років і вивезений. З великою бідою Ліда влаштувалася на роботу в броварні і так утримувала себе, маму і сина. Коли ж вибухнула війна й почалася примусова евакуація, маму несподівано посадили до вагону й вивезли, а Лесик урятувався тільки тим, що був якраз тоді в броварні коло Ліди. Всіх працівників броварні разом з найціннішими устаткуваннями мали вивозити на другий день. Але Ліда втікла і, то пішки, то на підводах, добилася до нашого міста. Вирішила шукати захисту під дахом Олекси, та тут надія її завела: Олекси вже не було в живих, а його мати лежала на смертельній постелі й доживала останні дні. Старий Ухо помер на пів року раніше, так що, старій жінці на випадок смерти не було кому навіть очей закрити.