Ухова прожила б напевне ще довго, коли б після втечі Олекси її двічі не тягали на допит до НКВД і, не зважаючи на похилий вік, не побили до непритомности.
На щастя, Ліда добилася до неї вже тоді, коли вся влада втікла з міста, а на другий день вступили туди німці. Коли б приїхала на кілька днів раніше — з нею зробили б ще гірше, як з матір’ю Олекси...
Ухова, як оповідала Ліда, дуже зраділа несподіваними гістьми і до останньої хвилини була тихою і лагідною. Вважала великою ласкою Божою, що не лишиться самітною у хвилину смерти, і так прив’язалася до Ліди, що ні на крок не відпускала її від себе. Віддала їй усі дорогоцінності, точно поінформувала в усіх господарських справах і просила, щоб після її смерти Ліда молилася за її грішну душу. Терпіння зносила покірно, як кару Божу, і відійшла зі світу в повній притомності.
З Олексою ж була окрема історія.
Через кілька днів після вибуху війни вийшов гострий наказ — здати всі види зброї до НКВД під загрозою кари смерти, а вслід за тим покликано до війська всі річники резерви. Олекса ж не тільки не зголосився до Воєнкомату, а, навпаки, забравши свою мисливську рушницю і деякий запас харчів, зник.
І даремно Ухову тягали на допити, даремно били й тортурували — вона й справді не знала, куди дівся син. І лише по двох тижнях стало відомо, що в лябораторії Хемічного Інституту, яка мала глибоке обцементоване підземелля й містилася в глибині внутрішнього подвір’я, хтось скривається. Підозріння впало на старого професора Шерера — видатного науковця — одного з небагатьох, кого Олекса вважав великим авторитетом. Зі свого боку професор Шерер дуже цінив Олексу і зробив його своєю правою рукою по катедрі.
Коли в місті почалися масові розстріли всіх «непевних», у перше число призначених на смерть попав і Шерер, як людина німецького походження. Але, — дивна річ! — хоч у момент нападу НКВД на Хемічний Інститут багато людей бачило його на власні очі в коридорі, — він раптом щез. Найдокладніші розшуки по цілому будинку не дали найменших вислідів. Перешукали навіть лябораторію й усі інші господарські забудови— і надармо: по Шерерові не лишилося найменших слідів.
Може б про нього так і забули, коли б чиїсь пильні очі не добачили чогось підозрілого в лябораторії. Очі побачили, необережний язик ляпнув — і вістка рознеслася по місті, поки не дійшла куди треба. У висліді військовий загін оточив уночі будинок лябораторії густою лавою і почав наступ. Виважили замкнені двері, повибивали тяжкі віконниці й вдерлися в середину. В самій лябораторії нічого підозрілого не знайшли, і керуючий операцією лейтенант дав наказ — спуститися в підвал. Але тут сталося щось несподіване: в кількох шафах одночасно щось вибухнуло зі страшною силою і наповнило приміщення їдким газом. Живі й легко ранені кинулися тікати, лишаючи на місці вбитих і тяжко ранених, у тому числі й самого лейтенанта.
За кільканадцять хвилин заалярмоване втікачами НКВД вислало на місце випадку два танки, кулемети й легку артилерію з великим відділом війська. Не зважаючи на те, що з лябораторії доносилися ще стогони і прохання помочі, — ніхто не зважився туди підступити. Будинок закидано гранатами, обстріляно з кулеметів і врешті зрівняно з землею. І тільки, коли енкаведисти впевнилися, що в цій купі розкришеної цегли й палаючих бльоків не може ніяким чудом зберегтися якась жива душа — відділ залишив подвір’я.
Про випадок не говорили вголос, ніхто не осмілився туди піти, і лише коли в місто вступили німецькі частини, зійшлися люди й висипали велику могилу.
Через кілька місяців коли нові окупанти почали розкопувати масові могили жертв кривавого терору НКВД, дійшла черга й на колишню лябораторію. Приїхала спеціальна комісія, пригнали партію жидів — і могилу розрили наново. Між руїнами знайдено рештки пошматованих тіл енкаведистів, а в підземеллі — два цілих трупи: професора Шерера і... Олекси. Шерер, як встановила експертиза, не мав ні сліду ніяких ран і помер від серцевого удару, натомість Олекса мав цілком розбиту голову. З решти останків виходило, що тут загинуло сім енкаведистів. Професор Шерер і його асистент дорого продали своє життя.
Коли Ліда скінчила своє оповідання, я плакав. Чомусь так яскраво пригадувався мені Олекса, живий, діяльний, дотепний, комічний і безконечно добрий — людина золотого серця. Особливо ж виразно пригадував я його з тих днів, коли прийшов на світ Лесик. Боже, як він радів тоді, як метушився, як піклувався Лідою і дитиною! Щогодини бігав він до лікарні довідуватися про їхнє здоров’я, сварився, підкупляв сестер і санітарок, благаючи їх проявляти найбільшу дбайливість до матері й новонародженого. Йому все видавалося, що Ліда і Лесик — це якісь особливо тендітні виїмки, що потребують окремого догляду і що того догляду вони якраз не мають з боку медичного персоналу. В лікарні вже жартували й випитували, хто з нас є більшим батьком: я, чи Олекса?