А потім? Скільки разів він випрошував у Ліди право скупати дитину і як уміло це робив, як тішився і сміявся, коли Лесик пацав ноженятами в купелі й оббризкував його з голови до п’ят! Скільки разів він випихав нас з дому до театру, чи до кіна і сам залишався на цілий вечір з дитиною! А й у нашій присутності він годинами міг бавитися з Лесиком, лазячи з ним по підлозі, і найкраща нянька не могла бути уважнішою і терпеливішою, як наш Олекса. При кожній нагоді Лесик одержував від нього іграшки й подарунки: вирізався у Лесика зубок — подарунок, навчився Лесик сидіти — подарунок, сказав якесь перше слово — подарунок, зіп’явся на ніжки — подарунок, на першу річницю народження — також подарунок у вигляді величезного плюшевого ведмедя. А скільки разів у скрутні хвилини Олекса виручав нас грішми й харчами! Щирий, добрий, відданий Олекса!
І от — Олекси більше нема! Ніколи більше не прийде зі своїми дивачно-несподіваними запитаннями, ніколи не почую його, жартів і дотепів, його своєрідного «ц-ц-ц!..».
Уже ніхто не скаже мені: «Приліпка з вас!», «мухомор», «сам ви чудасій!» так мило й необразливо, як це вмів сказати в цілому світі один тільки Олекса.
І я плакав...
— Не можу повірити в його смерть, Білочко! — сказав я Ліді.
— Я також не можу. Все мені здається, що ось-ось він прийде і скаже: «А-а, ви дома? А що робить Лесь?»
— Так... Був шляхетним за життя, гарно жив, гарно й помер... Хай царствує! Ти була там?
— Звичайно, — тихо відповіла Ліда й здригнулася. — Це була жахлива картина, Павле! Я потім довго ходила, як п’яна... Уяви собі, що він до смерти носив при собі всі наші фотографії! Я навіть хотіла їх забрати, але не змогла... Трупи ж були розкладені, і всі фотографії та папери в портфелі просякли... Ні, Я не можу цього згадувати! Все лишилося при матеріялах комісії... Я зробила все, що могла: замовила труну, попросила священика... Ах, ти ж знаєш, що отець Борис таки переховався до кінця і тепер відновив храм св. Пегра й Павла? Пізнав мене відразу... А за Олексою аж плакав, так жалував. Бачиш, Олекса навіть нам не признавався, що впродовж усіх років потайки допомагав отцеві Борисові. Просто не можу зрозуміти, звідки в нього стільки тих засобів вистачало? Так, от, отець Борис його і ховав. На могилі таке прощальне слово сказав, що всі плакали, як діти. Багато народу було, багато!
— Він був вартий того, Білочко... Ось, як тільки зможу встати — підемо до нього на могилу... Знаєш, ми поставимо йому мармуровий пам’ятник. З останнього стягнемося, а поставимо, правда?
Та пам’ятника нам так і не довелося поставити: в тяжких умовинах німецької окупації про мармур не було мови, а пізніше вихор воєнних подій погнав нас на Захід. І останнє, що ми ще могли зробити — це упорядкувати могилу, обсадити її квітами й помолитися. На прощання я довго дивився на скромний дерев’яний хрест, щоб на все життя зберегти перед своїм духовим зором скупий напис:
«Тут спочиває вічним сном Олексій Михайлович Ухо.
Народився 14 квітня 1908 року.
Загинув смертю відважних 26 липня 1941 року.
Мир праху Твоєму!»
Минула страшна війна, минули роки тяжких скитань, репатріяцій і скринінґів*. І ось я з родиною на вільній заокеанській землі!
Нас уже п’ятеро: я, Ліда, Лесь, Лідуся і мизинчик Павлусь, перший крик якого співупав із звісткою про закінчення другої світової війни. Він, нівроку, вспів уже перерости старшу від себе на два роки Лідусю і є великим шибеником. Щоб підвести матеріальну базу під нашу родину й забезпечити освіту нашим дітям, ми з Лідою мусимо обоє працювати, поки ще маємо силу. Лесь з нами, Лідуся вже два роки в інтернаті українських Сестер. Тепер прийшла черга і на нашого «мизинчика»: треба подбати, щоб він не лише набував загальну освіту, а й здобув знання з рідної мови, історії й географії. Тож після родинної наради ми постановили віддати його до закритої школи оо. Василіян у глибокій провінції.
Добився я до монастиря в пообіддя літнього дня, коли все довкола розкисло й розімліло від невимовної горячі. Але в монастирських володіннях кипіла робота: білили шкільний будинок, свіжо малювали столи й лавки, біля крану мили великі білі бочки, від яких розходився запах меду. Десь у сутеренах* клацала ротаційна машина, а крізь відкриті вікна заносило друкарською фарбою. Монахи, питомці й наймані робітники працювали запопадливо та час від часу перегукувалися: