— Перенеси це далі!
— Потримай но отут!
— Де брат Онисифор? Спитайте його, куди бочки складати?
— Брат Онисифор у друкарні.
— Ні, брат Онисифор щойно пішов у бурсу...
За пару хвилин я вже познайомився з отцем настоятелем. Це була немолода людина і, видно, не дуже сильного здоров’я, з широким блідим лицем і темними очима праведника.
Вислухавши моє прохання, настоятель з повним зрозумінням хитнув головою:
— Звичайно, для хлопців у великому місті багато спокус і небезпек. Вулиця, вулиця — то ціле нещастя, особливо, коли матері нема вдома! Ну, і, крім того, дитина в чужому оточенні позбувається свого рідного... Я дуже тішуся, коли батьки віддають дітей нам в опіку. У нас — зовсім щось інше. Ми всіх сил докладаємо, щоб дати виховання і національне, і суспільне, і товариське. А дисципліна, мушу вам сказати відразу, гостра! Брама на замку, а догляд на кожному кроці! Спочатку це хлопцям дуже не подобається, але потім так звикають, що й додому не хотять їхати. Ми дбаємо також і про розваги та відпочинок, але на першому місці — молитва, наука і праця. Коли вам такі умовини відповідають — привозьте вашого синка і побачите, що не пожалуєте.
— Я дуже вдоволений, отче настоятелю, такою програмою і думаю, що моєму синові буде у вас добре. А однак я хотів би дещо більше довідатися про школу, про систему навчання і так далі. Прошу не вбачати в тому якогось недовір’я до вашого закладу. Я, бачите, учитель і з фаху цікавлюся справою шкільництва.
— Але ж прошу дуже! Я навіть радий. Шкода тільки, що отець директор саме виїхав, а то він охоче поговорив би з вами для обміну досвідом. Та ви поговорите з його заступником... Грицю, — вихиливсь настоятель через вікно до одного з питомців, — попроси до мене добродія Онисифора.
— Ви здалека приїхали, — повернувся знову настоятель до мене. — Може, ви голодні, або хочете чогось напитися?
Я не вспів відповісти, як у двері застукано, а вслід за тим з них впало:
— Слава Ісусу Христу!
Я обернувся на голос і відразу оціпенів і онімів: переді мною в чорній рясі стояв Олекса.
У першій секунді я спитав себе, чи сплю часом, у другій — подумав, що це омана, або дивовижна подібність, але в третій — усі сумніви відлетілиі від мене, і я крикнув на цілі груди:
— Олекса!!!
— Брат Онисифор, прошу, — чемно поправив мене Олекса й спокійно вклонився.
Я знову задеревів і не знав, що маю робити. Та зараз же, підхоплений поривом несамовитої радости, кинувся до нього й зім’яв у своїх обіймах.
— Олексо, Олексо, — говорив ридаючи. — Та ми ж уже оплакали вас на вашій власній могилі! А ви живі?! Ви не вмерли, Олексо?!
— Брат Онисифор, — ще з більшим притиском поправив мене Олекса й лагідним рухом звільнився з моїх обіймів. — Олекса вмер, Павле, а живе брат Онисифор.
Я видивився на нього, сподіваючись, що зараз почую таке знайоме «ц-ц-ц!..» і побачу усмішку, що підтвердить дотепний жарт. Але ні. Олекса говорив спокійно й поважно.
— То ви, хіба, воскресли? — ще не розумів я.
— Ні, я не воскрес. Але можна сказати сміливо, що народився вдруге для іншого життя... Отець ігумен мене кликали? — звернувся він до настоятеля.
Настоятель дивився на нас зі сльозами зворушення в очах і нескоро відповів:
— Бачу, що ви давно знайомі... Тож поговоріть собі... Пан професор, брате Онисифоре, цікавляться нашою школою і хотять свого синка сюди віддати. Тож покажіть панові професорові все, що потрібне, і розкажіть...
Олекса мовчки вклонився і багатозначно глянув на ручного годинника.
— Ах, я зовсім забув! — похопився настоятель. — Це ж ви маєте тепер іти з питомцями на ріку купатися! Але то ми якось залагодимо: хай замість вас піде брат Лаврентій.
— Там вантажне авто стоїть на березі з піском, — тихо відповів Олекса. — Щось попсувалася, і шофер не може сам дати ради...
— От маєш тобі! — огірчено зідхнув настоятель. — Бачу, що без вас таки не обійдеться... Ну, нічого... Пан професор і так у нас ночуватимуть, тож матимете ще час наговоритися увечері.
— То я можу йти?
— З Богом... Скільки ще того піску буде потрібно?
— Ще завтра треба буде привезти зо три рази.
— Ага... Ну, то з Богом! — ще раз повторив настоятель.
— Слава Ісусу Христу!
— Слава на віки!
Олекса тихо вийшов, а я ніяк не міг отямитися від несподіванки і стояв, немов окаменілий, поки не почув питання: