— У це можу вірити... А як ви попали до повстанців?
—Звичайно: зустрівся зі зв’язковим, познайомився і... Та тут навіть нема чого оповідати, бо це було просто.
— І в підпіллі було також «просто»? — легко зіронізував я.
— Та то як сказати... Всяко бувало: і просто, і трудно — залежно від обставин.
Мене інтригувала ота недоговорюваність, а тон, яким відповідав Олекса, сердив.
— Чи ви нещирі, Олексо, чи й справді такі скромні? — спитав я невдоволено. — Говорите так, ніби мова йде про збір яблук, або новий рій у пасіці. Ні, навіть не так: і пасіка, і садок у вас викликають більше емоцій, як ці спогади!
Олекса, немов би злякався мого тону і зніяковів:
— Ні, чому ж... Тільки, бачите, людина займається пасічництвом і садівництвом з любови до справи, а зброю бере в руки з необхідности. В тому вся різниця...
— Отже, мирне життя вам більше подобається, як життя вояка? — зробив я висновки.
— Мені найбільше там подобається, де я почуваю себе найбільше потрібним.
— А є таке місце, де б ви почували себе непотрібним?
— Є, звичайно...
— Не уявляю такого! Але що ви в УПА були дуже потрібні — це знаю напевно!
— Там кожна пара рук і кожна голова потрібна.
— А ще такі руки і така голова, як ваші!
— Так, — щиро й без найменшої гордости сказав Олекса, — з моїм фахом, моїми навиками до різної праці і з моєю витривалістю я міг зробити багато корисного.
— Що ж ви там робили?
В Олексиних очах виявилося здивування:
— Та ви мусите й самі знати, що упівці робили, — сказав, ніби з докором.
— Знаю, звичайно. Але хотів би знати більше про вас. Ви ж не були останнім серед вояків.
— Я? А так, звичайно... Я, бачите, найчастіше ходив на розвідку. А крім того, зброю направляв, навіть з розбитих танків нові монтував...
І в міру того, як Олекса говорив, обличчя його роз’яснювалося, і в очах з’явився новий блиск. Здалося мені на мить, що його душа знову розкрилася для мене, що нарешті в моїх руках опинилася жива ниточка, яка веде до його серця, і я попросив:
— Розкажіть мені, Олексо, про цей відтинок свого життя. Я вже чув, що ви в лавах повстанців робили всякі чудасії.
Олекса зідхнув і зморщив чоло:
— Чудасії... Це правда... Інколи, коли не можна було чогось осягнути при допомозі зброї, доводилось пускатися на жарти.
— Жарти зі смертю...
— Жартувати з життям страшніше, ніж жартувати зі смертю, — відповів Олекса дуже поважно.
— Не розумію вас.
— Знаю, що не розумієте. Я хочу сказати, що саме життя часто буває страшнішим від смерти.
— Гм... Так думають або малодушні, що кінчають самогубством, або герої... — сказав я. — Різниця тільки в тому, що перші бояться життя, а другі не бояться смерти..
— А я ж, як бачите, не скінчив самогубством, — відповів Олекса.
— Звичайно! Бо ви ж не є слабодухом.
— Хочете сказати, що я є героєм? — усміхнувся задумано Олекса. — Я вже нераз чув це слово, але не розумію його, вірите? Кажуть, що героєм є та людина, яка не знає страху. Це ж нелогічно! По-моєму, наприклад, той, хто вміє поборювати в собі страх — той ще є відважним. Чим більший страх може в собі людина побороти — тим вона відважніша. Серед повстанців я нераз бачив хлопців, які блідли, холодним потом вкривалися від страху, але перемагали себе й робили те, що їм наказувано робити. Оті, на мою думку, і були героями. А я ніколи не боявся нічого, вірите? Мені попросту нераз аж стидно було, коли друзі ґратулювали мені й дивувалися, що я те, або інше так «по-геройськи», як вони казали, зробив. А це «геройство» мені вдавалося без найменшої боротьби зі своїми нервами. Я просто не боявся — і все. Де ж тут героїзм?
У його тоні було стільки якоїсь прозорої, наївної щирости, що я зворушився до сліз. Пригадав собі його виправу по рибу на цукрозаводські ставки й подумав, що він і в підпіллі точнісенько так само поводився. Тим більше мене закортіло ще щось довідатися з того, що Олекса робив «без найменшої боротьби з нервами», «просто», «не по-геройськи». І я вже збирався поставити нове питання, але Олекса встав, даючи знати, що розмова скінчилася.
Почуття болючої образи наповнило мою душу, бо я зрозумів, що між мною і моїм колишнім другом лягла прірва, через яку вже не перекинеться мосту. Я став чужим для брага Онисифора. Між нами вже не було нічого спільного, як не було нічого спільного між цим спокійним, зрівноваженим і суворим монахом і колишнім веселим, дотепним чудасієм, що був моїм дружбою, кумом і найвірнішим другом моєї родини...
Що висловлювало моє обличчя, коли я дивився на Олексу, поки він ховав колекцію метеликів і замикав шафу, — не знаю. Тільки Олекса, обернувшись знову і зустрівшися з моїм поглядом, дуже зніяковів і, ніби виправдуючись, спитав: