— Як же там почуває себе пані Лідія?
Це було перше питання, на яке він зважився під час нашої розмови. Раніше він зумів би завдати кільканадцять за годину, але я був радий і цьому одинокому.
— Дякую, — відповів. — Постаріла, згрубла і, замість білочки, стала більше подібна до тяжкої гусочки.
— Слава Богу! Це свідчить, що пані Лідія тішиться добрим здоров’ям... А Лесь?
— Лесь уже парубок. Має шістнадцять років, пильно вчиться і має охоту піти на медицину.
— Ще раз — слава Богу!
Олекса питав, але блукав думками деінде, і мені видавалося, що відповіді його зовсім не цікавлять. І я зазнав іще більшого розчарування й ніяковости. Мені було соромно, що я був закоханий, як інститутка, в людину, яка втратила найменший сентимент до мене, яка попросту не цікавилася моїм існуванням. Не міг втримати гіркости і їдко сказав:
— Як бачу, брате Онисифоре, для вас усе те, що залишилося по той бік монастирських мурів, перестало існувати...
Олекса метнув на мене здивованим поглядом, але зараз же потиснув плечима й байдужо відповів:
— Кожному вільно думати, як хоче. Я звик до того, що ви мене й раніше не розуміли, не дивуюся, отже, що не розумієте й тепер.
— Дійсно, — погодився я, хоч слова Олекси мене кольнули, — вас годі було збагнути до кінця. Ви завжди були якоюсь магічною касеткою, з якої могли вискочити найнесподіваніші речі, але в тому і був власне весь чар вашої натури, вашої цілком своєрідне, оригінальне «я».
— «Я» дивака й чудасія... — вкинув з гіркотою Олекса.
— Нехай і так, але все ж і тоді ви були, всупереч вашому теперішньому твердженню, ближчі й зрозуміліші для мене, ніж тепер у вигляді сухого і, — даруйте! — нудного монаха...
Олекса слухав менеї заложивши руки за свій широкий пояс і блукаючи поглядом по стелі, ніби кажучи. «І коли ти вже відчепишся від мене?» Та я не хотів відчеплюватися.
— Скажіть мені, коли не секрет, — продовжував наполегливо, — що з вами сталося? Що запхало вас сюди? Чому ви саме втікли від життя тоді, коли перед вами розгорнулися такі широкі можливості фахової і суспільно-громадської праці, про які ви раніше навіть мріяти не сміли?! Чому? Скажіть мені, Олексо, чому?
Олекса висмикнув руки з-за пояса, перекинув їх за спину й нервовими кроками заходив, по кімнаті. Видно було, що я його таки «допік» і розворушив у ньому щось болюче. Походивши трохи, він став навпроти мене й заговорив з помітним тремтінням у голосі:
— Помиляєтеся, Павле, коли думаєте, що я втік від життя і що для мене світ поза монастирськими мурами не існує. Якраз навпаки: я вступив, до монастиря, щоб викреслити зі свого існування все те, що заступає головну мету, без якої наше життя взагалі не має ніякого сенсу.
— Мету? Яку мету?
— От! Маєте перший доказ того, як ми далекі один від одного! Ви питаєте: «яку мету», а я вас спитаю: а яка може бути ще мета в кожного з нас зокрема й у всіх загалом?
— Ах, он ви про що! І ви серйозно вважаєте, що для осягнення тієї мети всі повинні конечно постригтися в монахи?
— Ви, Павле, не іронізуйте! — суворо кинув Олекса. — Річ не в тому, чи людина вступить до манастиря, чи залишиться світською, а в тому, яку пропорцію встановить між особистим і загальнонаціональним. Річ у засаді! Я розумію цю засаду так: для справи — все, а для себе тільки те, без чого не можна існувати. У нас же цю засаду розуміють зовсім інакше: для себе — все, а для справи — тільки те, без чого можна обійтися. І я, особливо після того, як побував у середовищі тих, що віддають для справи все-все, включно з кров’ю й життям, — у середовищі, де в першу чергу женуться за максимальним використанням усіх благ добробуту, — не міг витримати! З моєю життєвою засадою я був би тут ще більшим диваком і чудасієм, як колись зі своїми мріями підготовки збройного повстання... — і він гірко усміхнувся.
Я не був ні скупим, ні лінивим, коли річ ішла про справи громадські, але тепер, слухаючи Олексу й порівнюючи його розуміння обов’язків зі своїм, почервонів зі стиду. Мені стало так ніяково, що я поспішив закурити цигарку, аби тільки не дивитися Олексі ввічі. Він помітив моє замішання. Відступив від стола й знову заходив по кімнаті.
— Я знаю, — сказав, ніби оправдуючись, — що не всі можуть так розуміти і так відчувати, як я. Але я інакше — не можу. Від самого дитинства я не вмів думати так як інші, і тому виглядав дивачно. Мені все здавалося, що я бачу багато різних речей, на які інші люди є сліпі. І це мене дивувало. Я був переконаний, що коли б люди вміли добре дивитися, у світі не було б стільки нещасть. От, наприклад, — став він навпроти мене й спитав руба: — що таке — Україна?