Андрій Антонович хитро усміхнувся:
— Хе, знаю, знаю… Іванові Петровичу просвітили волосся — воно покоричнявіло. Раз. Правда ж?
— М-да, — погодився Рома.
— Я ж і кажу — раз. Кішку просвітили — пухнастою якою стала, га? Навіть там, де шерсть була вирвана, навіть там нова виросла. Правда?
— Та воно правда, але…
— Ну, просвіти, я ж тебе прошу. Я тобі ще скажу, я ж навмисне для цього сюди поїхав. Щоб моя стара не казала мені, більше, що я лисий дід…
Рома ледве стримувався, щоб не розсміятися — такою смішною здавалася йому думка про просвічування лисини Андрія Антоновича. Проте, старий так просив, його очі так ласкаво поглядали, що Рома зрештою погодився:
— Ну, гаразд, Андрію Антоновичу. Тільки, розумієте, що це треба робити, щоб наші не знали. Ви приходьте до лабораторії, коли я працюватиму. Ми й зробимо. Але…
— Що таке? — збентежився Андрій Антонович.
— Я ж не можу вам сказати, що з того вийде. Отже, щоб потім мене не лаяли в разі чого…
Так виникла таємнича змова Роми з старим Андрієм Антоновичем. І ніхто з них навіть подумати не міг, які наслідки дасть майбутньому ця напівжартівлива змова. Проте, хіба не буває, що з якоїсь дрібнички, на яку з першого погляду й уваги звертати не варт, — виникає врешті не тільки щось важливе, а навіть грандіозне, велетенське відкриття?.. Хіба не відкрив геніальний Ньютон закону земного тяжіння завдяки тому, що перед ним з дерева впало стигле важке яблуко?.. Хіба не винайшов великий Уатт парової машини, спостерігаючи, як підстрибувала на скипілому чайнику кришка, підкидувана парою?..
Звісно, нам можуть заперечити, що все це, так би мовити, лише зовнішні причини великих відкрить та винаходів. Правильно, погоджуємося: перед тим, як Ньютон помітив своє яблуко, він зібрав у своєму мозку всі досягнення науки того часу. Яблуко лише штовхнуло його підбити розкішне «всього» у графі «здобутки колективного розуму» велетенської бухгалтерської книги культури людства. Так само було і з Уаттом — життя посувається невпинно, якби в цьому рядку випала з набору навіть найнеобхідніша літера, складач просто замінив би її іншою, такого самого значення. За Уаттом уже посувалися Стефенсон, що поставив його парову машину на рейки, і Фультон, який вмістив її на судні. Припустімо на мить, що Уатт вмер дитиною: хіба затримало б це розвиток техніки? Хіба спинило б це Стефенсона й Фультона?..
Ні. Знайшовся б хтось інший, хто винайшов би парову машину, можливо з невеличкою поправкою; цей «хтось» винайшов би парову машину, спостерігаючи вже не чайник, а, припустімо, закипілий казан, накритий покришкою. Проте, хіба це не те ж саме?..
Так само і в нас. Містеру-Пітерсу не спала на думку лисина Андрія Антоновича. Не задумалися про неї ні Олесь, ні Рома, ні Рая, ні навіть сам Іван Петрович. Але початковий поштовх все ж таки виник — від самого Андрія Антоновича. І тепер даремно б намагалися всі сили природи затримати вільний розвиток подій. Яблуко впало, кришка на чайнику почала підстрибувати, Рома одягнувся й пішов до лабораторії, навіть не уявляючи собі, яке велетенське яблуко він несе з собою, щоб упустити його слушної хвилини біля генератора.
До лабораторії Рома зайшов саме тоді, коли Містер-Пітерс гнівно розглядав розсипане по підлозі зерно й прогризений пацюками чувал. Помітивши Рому, він повернувся до нього:
— Маєш. Пліз, подивися. Пацюки ласували нашим просвіченим зерном. Це просто чорт зна що. Мало того, що ми розкидуємо дорогоцінний науковий матеріал. Мало того, що ми підгодовуємо огидних тварин. Та ти знаєш, що з цього може вийти?
Рома знизав плечима:
— Не знаю, та до мене це й не стосується. Я тут не працював.
— Мусиш знати. Дослідження, які провадились в Парижі, наочно довели, що зріст тварини збільшується, коли її годувати просвіченим продуктом. Ось що. Тварина здоровішає. Розумієш?
Рома розсміявся:
— Виходить, пацюків ми посадили на посилене харчування? Ну що ж, треба й пацюкам побувати в санаторії…
— Нема чого сміятися. З цього, знаєш…
Легкий стукіт у двері примусив його спинитися.
— Хто там? Увійдіть, — відгукнувся Рома.
Він поглянув до дверей — і зомлів.
На порозі стояла чорноока дівчина у білій косинці. Щоправда, сьогодні вона була вже не в червоній сукні а в білій з чорними ґратками, — та це аж ніяк не зменшувало її вродливості. Дівчина стояла на порозі, поглядаючи на Містера-Пітерса й Рому. І дивно, хоч обличчя її було цілком спокійне й серйозне, кожен, поглянувши в її очі, побачив би, що десь у тих дівочих очах сховалася весела, задерикувата усмішка.