— Що… що вам треба?.. — заїкаючись спитав Рома.
— Мене до вас директор, Данило Якович послав. Він каже, що ви збираєтесь нашу худобу просвічувати. Так от, з ким треба умовлятися?
Дівчина говорила цілком серйозно, а проте з її очей ось-ось готова була вистрибнути усмішка.
Рома зітхнув:
— Це… це ми просвічуватимемо. Ми… з цим ось товаришем, — показав він рукою на Містера-Пітерса.
— Ви? — перепитала дівчина, оглядаючи обох. — Гаразд. Так, от мені треба знати, хто матиме справу з нашими коровами, коли їх готувати тощо.
— А це… це, значить, вам доведеться допомагати нам просвічувати? — з надією спитав Рома.
— А хоча б і мені, хіба це не все одно?
Рома не витримав. Він з благанням підморгнув Містеру-Пітерсу і відповів дівчині:
— З коровами, знаєте, я працюватиму. Так, так, я. Дуже радий з вами познайомитися. Моє ім’я — Рома. А ваше?
Усмішка все ще ховалася в очах дівчини, коли вона стримано відповіла:
— Мене звуть Ганна. Дуже приємно.
Рома вклонився, потім вказав на Містера-Пітерса:
— Це наш бригадир — товариш Петро, а ми його називаємо Містер-Пітерс. То нічого, що така прикладка, він дуже хороший.
Містер-Пітерс із здивуванням подивився на Рому: чого це він так розійшовся?.. Проте, він і собі вклонився Ганні й поглянув на неї саме в ту секунду, коли вона сказала:
— Дуже приємно. Значить, я передам Тетяні, що з коровами буде працювати товариш Рома. А з курами?
— Про… пробачте, якій Тетяні? — збентежився Рома.
— Та нашій завідувачці молочарського господарства.
— А… а ви що ж? — розгублено не вгавав Рома.
— А я завідую птахівництвом. Я тут на практиці. Так хто ж буде з курами?..
От тепер з очей Ганни приснули промені сміху — веселого й задерикуватого. І кожному, хто бачив ці очі, хотілося тієї ж миті сміятися самому, такий чудовий був той сміх. Кожному, але не Ромі, що розгублено дивився на Ганну, кліпав очима й мурмотів:
— Ви… ви з курами… а з коровами мені… просвічувати…
Нарешті він кинувся до Містера-Пітерса:
— Слухай, я той… я помилився… я саме мріяв про роботу коло птахів… коло курей…
Проте, Містер-Пітерс безжалісно відповів:
— Може ти ще про щось мріяв, то твоя справа. А курей беру собі я, я ж виконав твоє прохання щодо корів?.. Ходімо, товаришко Ганно, подивимося. Ви покажете мені, які у вас тут є породи курей?
— Охоче.
І вони вийшли з лабораторії; Ганна приязно махнула Ромі рукою, але він не встиг навіть відповісти, бо Містер-Пітерс занадто швидко й щільно закрив за собою й Ганною двері. Рома зітхнув:
— І чого тільки я такий нещасний?.. У людей, як у людей: вони кохають, їх кохають… І все тече, і все гаразд. А тут… Хто там?..
У дверях показалося жовте обличчя Андрія Антоновича. Старий оглянув лабораторію, пересвідчився, що в ній, крім Роми, нікого немає і, щасливо усміхаючись, увійшов, старанно прикриваючи двері:
— Ну, ось, нарешті ніхто не завадить… голубе мій, починай!
Рома знов зітхнув. Проте, обіцянку треба було виконувати. Андрій Антонович уже сів біля столу, склав на животі руки й повернувся лисиною до генератора:
— Ти ж її як слід, — мурмотів він, — щоб узяло…
Рома не слухав його. Він автоматично ввімкнув генератор, перечекав поки не з’явилися фіалкові іскри — і скерував рефлектор на голову Андрія Антоновича. Той поворушився на стільці:
— От, от… Чую, теплішає…
— Та сидіть уже, не ворушіться. Бо можу обпалити, — суворо сказав Рома.
Він поглядав на стрілку годинника, розраховуючи:
— Якщо ми зерно просвічували слабим промінням тридцять секунд, то й голову треба просвічувати таким самим промінням не довше як… чорти його знають, як… а втім, мабуть сорока п’яти секунд цілком вистачить. Гаразд, хай буде сорок п’ять.
Годинник мирно відраховував секунди. З шипінням зривалися з антени іскри. Ось уже тридцять секунд… тридцять три… Андрій Антонович виявив ознаки неспокою:
— Ой, немов припікає…
І саме в цю мить Рома випадково поглянув у вікно. Він побачив: на дворі проходили Містер-Пітерс і Ганна, чорноока красуня Ганна. Вони весело про щось розмовляли, сміялися. Мабуть, Містер-Пітерс сказав щось дуже дотепне, бо Ганна розсміялася й махнула на нього рукою. Але Містер-Пітерс, замість спинитися, підхопив Ганну під руку й повів далі. Рома з одчаєм покрутив головою:
«У всіх, як слід… Ось Містер-Пітерс уже залицяється. А чого це він біля Ганни, а не я? Отаке моє циганське щастя…»
Чому саме «циганське» — Рома не встиг подумати. Бо Андрій Антонович підстрибнув, як м’яч і відкотився до дверей, схопившися за голову. Обличчя його було розлютоване, він кричав: