— Та що ти спалити мене хочеш?.. Ой!..
Стрілка годинника довела, що Рома трохи перебільшив термін просвічування, захопившись спогляданням у вікно та власними думками: просвічування тривало вже понад хвилину. Андрій Антонович притупцьовував на місці, аж стогнучи:
— Ой, не чую голови… ой, лихо моє…
— Почекайте, Андрію Антоновичу. Це не те… я… — розгубився Рома, підбігаючи до нього.
— Де там чекати… ой… обпалив усю голову, ой!
Але Рома вже опанував себе. Він розглядав лисину Андрія Антоновича так само спокійно і з такою самою цікавістю, як оглядав би перший-ліпший просвічений об’єкт. Більш того, не слухаючи Андрія Антоновича, Рома силоміць відтягнув його руки вбік, придивляючись до немов обпаленої шкіри. Рома обдивлявся голову — нарешті усміхнувся:
— Андрію Антоновичу, не лайтеся. Все гаразд.
— Як так гаразд, скажений ти хлопець?
— Навіть більше, ніж просто гаразд, — продовжував Рома, — підійдіть ось до дзеркала, подивіться.
Поклавши руки в кишені, Рома гордовито дивився, як Андрій Антонович, охаючи й стогнучи, підійшов до дзеркала; як він придивлявся до свого виображення в дзеркалі, повертаючись то праворуч, то ліворуч. Дивно, але Андрій Антонович уже не стогнав.
У дзеркалі яскраво видно було, як потемнішали довгі пасма до того сивого волосся, що звисали з лисини. Та й лисина втратила колір жовтуватої слонової кості, вона покоричнявішала. Навіть не доторкаючись до неї рукою, можна було помітити, що шкіра вкрилася м’яким ніжним пушком. Це було щось подібне до найм’якшої шерстки молодого кроля. Коричневий пушок укрив геть всю лисину, він пробивався навіть старим волоссям, надаючи лисині дивного вигляду.
Рома гордо кашлянув:
— Гм… а ви ще лаялися, Андрію Антоновичу.
Старий повернув до нього радісне обличчя. Дивно, але здавалося, що зморшок на ньому поменшало, ніби шкіра якось розгладилася. Андрій Антонович підійшов до Роми, гаряче потиснув йому руку:
— От, це дійсно… спасибі! Тепер і я розумію.
Це були якісь неясні слова, видно було, що старий не знаходив потрібних йому слів, плутаючись і посміхаючись, і Рома зрозумів це:
— Гаразд, гаразд, Андрію Антоновичу. Приходьте іншим разом, ми ще просвітимо… Та ви не хвилюйтеся… Ні, ні, якщо ви вже хочете одягти цю вашу шапку, то перед буде в ній зовсім з іншого боку… ага, от тепер так. Бувайте, бувайте!
Старий ніби очманів з радості. Він вийшов з лабораторії, знов повернувся, хитро підморгнув Ромі — «еге, мовляв, еге…» — і лише після того остаточно зник. Рома ще раз усміхнувся, але відразу ж знов посумнішав, згадавши про Ганну. Він сів біля вікна, обперся на руку і задумливо дивився на двір.
Там йшла робота. Робітники проносили чували з зерном, ось провезли велику сівалку, в напрямі до майстерні — мабуть, щось ремонтувати. Проїхав віз, укритий лантухом. Десь голосно проспівав півень.
Низенька, кремезна жінка пройшла повз вікно. Вона повернула до Роми широке червоне обличчя, подивилася на нього маленькими очима, що немов родзинки сиділи над щоками, як у тісті, що добре зійшло. У погляді її помітно було цікавість. Вона поправила хустку, подивилася вбік; потім погляд її знов повернувся до Роми.
«Тю, що за пампушка така, — подумав Рома, — та ще й придивляється», — і він змінив позу, поглядаючи тепер у протилежний бік, ніби зацікавившись чимсь.
Жінка пройшла далі. Оглянулася. Немов згадавши про щось, вона повернулася й швидко пішла назад. Вона ніби вивчала Рому, ласкаво на нього поглядаючи. Рома сидів нерухомо. І ось він почув улесливий голос;
— Пробачте, товаришу, чи не ви будете товариш Рома?..
Так, кремезна жінка стояла під вікном, з приємністю дивлячись на Рому, трохи відкривши рота і чекаючи на відповідь.
— Так, це я, — примушений був погодитися наш герой, — а що?
— Мені казали, що ви будете з коровами у нашому радгоспі працювати, — продовжувала жінка, — і що вам треба все про них узнати. От я…
Рома широко відкрив очі:
— Так, виходить, ви будете ота сама Те… Тетяна?
— Ага, вона сама, — радісно погодилася жінка, — Тетяна Гарбузенкова, вона сама. А вам, товаришу Ромо, вже говорили про мене? Ах, я й не знала…
Жінка зашарілася, вона, кокетуючи, прикрила рукою очі. Але вони з інтересом виглядали спід її товстих пухких пальців.
«Ну й тітка, — подумав Рома, дивлячись на Тетяну, — мабуть, така маху не дасть».
— Слухайте, товаришу Тетяно Гарбузенкова, — вимовив він уже голосно, — я ще не знаю, чи я буду з коровами працювати, чи не я. Вам, знаєте, скажуть. Пробачте, мені зараз дуже ніколи.