І справді, хіба не красиво: золоте волосся, навколо ледве засмаглого обличчя? Адже це лише підкреслить її тонкий рум’янець… не такий різкий, як у декого…
Так чи інакше, справа була вирішена. Для здійснення такого задуму досить було просвітити обличчя ультракороткими хвилями — звісно, не такими короткими, як для просвічування тварин, а найдовшими з усіх, що давав генератор. Як це зробити, Рая знала. Треба тільки реостатом змінити напругу в колі генератора. Зменшити її до краю, до дванадцяти тисяч вольтів і все.
Рая обережно пересунула движок реостата, що змінював напругу, аж до самого краю. Генератор мусів дати найдовшу хвилю. Проте, увімкнувши генератор, Рая ще раз перевірила приладами: так, довжина хвилі близько десяти сантиметрів…
Дуже обережно Рая підставила під проміння спочатку один бік обличчя, потім другий. Ніжне тепло полилося їй в обличчя — от як буває, коли людина, перебуваючи в тіні, підставляє обличчя під золоте сонячне проміння. Рая уважно рахувала секунди: просвітлювання мало тривати не більше як десять секунд. Ось готова одна половина обличчя… ось і друга. Рая усміхнулася:
— Просто хоч організуй інститут краси з цим генератором. Волосся він зрощує, засмаглість надає… ах!
Так, Рая забула заперти двері — і до кімнати, до лабораторії вбіг Рома. Він безпорадно спинився на порозі, здивований картиною, що відкрилася перед ним. Рая себе просвічує… що таке?.. Проте, Рая вже опанувала себе. Вона спокійно витягла кишенькове дзеркало, спокійно ж подивилася в нього і, зневажливо повернувши до Роми голову на одну чверть, спитала:
— Що трапилося Ромо? Чого це ви такий здивований?
— Про… пробачте, Раю, але…
Обличчя Роми було таке безпорадне, він так вагався. Він доторкнувся рукою до свого волосся й несміло запитав:
— Адже не волосся ж вам?.. кхм…
Рая підкреслено спокійно розсміялася:
— Так, так, ваші здогадки дуже цікаві. Ні, Ромо, волосся в мене таке, що його просвічувати не треба.
— Отож, отож й я кажу — зрадів Рома.
— Я скажу вам, Ромо. Мені дуже ніколи було брати сонячні ванни. А засмаглість не лише дуже красива взагалі, вона, на мою думку, водночас дуже корисна. Наприклад, професор… професор Філінбері…
— Як?.. Тілімбері?..
— Ага, Тілінбері. Це ж, ви знаєте, відомий фізіолог. Так от, він доводить, що пігмент засмаглості дуже потрібний людині, він, цей пігмент грає ролю акумулятора вітамінів. От, я вирішила…
— Розумію, розумію. Тепер розумію. Та вам воно й пасує, Раю.
— Звісно, краще. Всякій людині краще, коли вона засмагла. Ось ви, наприклад: білий, як ваша улюблена сметана. Навіть неприємно дивитися. Проте, бувайте, мені вже час іти.
Несподівано розмова обернулася на суцільну неприємність для Роми: «навіть неприємно дивитися, такий він білий»… Ну і не везе!
Рая вже зачиняла за собою двері, коли Рома кинувся їй навздогін:
— Раю… Раю…
— Що таке?
— Одну хвилинку. Скажіть, скільки ви просвічували обличчя, щоб виник такий чудесний колір?
Рая лукаво усміхнулася:
— Недовго. Всього двадцять секунд на кожну половину обличчя. Спочатку одну, потім другу.
І вона зникла. А Рома стояв біля генератора, шепочучи:
— Двадцять секунд на кожну половину обличчя… спочатку одну, потім другу… професор Тілімбері… Філімбері… не чув ніколи про такого…
А Рая, швидко йдучи до виходу думала:
«Та й прізвище недоладне вигадала. Що то за Тілімбері? Тільки такий простак, як Рома, і міг повірити».
Проте, Рома вже забув про дивне прізвище. Він поспішав наздогнати Раю. Акуратно витер він хусткою правий бік обличчя й підставив його під проміння, голосно відраховуючи секунди:
— П’ять… дев’ять… дванадцять… ой, пече! П’ятнадцять… фу-у, припікає… вісімнадцять… ой!
Він підскочив від генератора. І час уже був, бо шкіра на його обличчі почервоніла й набрякла. Її пекло, мов огнем. Рома доторкнувся пальцем до щоки — і скрикнув:
— Ой!.. Щось не так… ні, це просто такий сильний ефект. Адже Рая витримала…
І він героїчно підставив промінню другий бік, заплющивши очі: щоб бути красивим, треба страждати.
Але цієї секунди він почув голосний вигук за вікном: