— Ромо!.. Ромо!.. Скоріше сюди!
Це кричав Містер-Пітерс. Рома підбіг до вікна:
— Що трапилося?
— Скоріше сюди! Пацюки… З’явилися велетенські пацюки!
Цього було досить. Рома забув про біль у правій половині обличчя, забув про непросвічений лівий бік. Швидким рухом він вимкнув генератор, вистрибнув на двері й побіг надвір.
Містер-Пітерс був дуже схвильований. Він схопив Рому за руку і, не помічаючи різнокольоровості його обличчя, проговорив:
— У радгоспі з’явилися велетенські пацюки. Не такі, як оті, що їх ми бачили раніше… Вони зробили наскок на кролятник. Ходім. Я так боявся цього!
Вони швидко йшли двором. І Містер-Пітерс, нахиливши голову Роми до своєї, додав пошепки:
— Я певен, що це наша вина.
— Як?..
— Пам’ятаєш те просвічене зерно, що його пожерли пацюки? Оце воно й є. Ті пацюки перетворилися на гігантів. Е, що казати! Зараз сам побачиш…
10. ХИЖАК НА ВОЛІ
Справді, для жартів місця не залишалось. Наперегони з Містером-Пітерсом і Ромою бігли робітники, несучи з собою рушниці. Стривожені обличчя, швидкі рухи, зосередженість — все це вказувало на серйозний характер події. Сонце зайшло за обрій, по землі розстилалися сині присмерки. Електрику ще не засвітили. Містер-Пітерс прискорив ходу:
— Там щось робиться. Ромо, ходу!..
За рогом вони побачили Ганну. Вона бігла назустріч їм:
— На допомогу! — вигукнула вона, пробігаючи далі. — Там знов пацюки. Вони напали на кролів, а тепер кидаються вже й на людей. Я біжу телефонувати…
Куди телефонувати — вона не встигла сказати. З-під помосту, на якому стояв склад, вистрибнула велика сіра потвора. З блискавичною швидкістю страховище майнуло перед дослідниками, зробило кілька стрибків — і зникло в напрямі до кролятника. Скрикнувши, Ганна кинулася бігти далі. Містер-Пітерс спинився, дивлячись услід сірій потворі: на переніссі його зсунулися брови, він до крови закусив зубами нижню губу.
— Ти бачив? — схвильовано звернувся до нього Рома. — Це був… це був…
— Пацюк, — ствердив Містер-Пітерс, — швидше, пішли!
Від кролятника пролунали поодинокі постріли. Рома й Містер-Пітерс здаля побачили, як стрибнула вгору велика сіра тінь і зникла на даху кролятника. Вони підбігли ближче. Коло самого входу стояв з гвинтівкою в руках Данило Якович. За ним було ще кілька озброєних робітників. Олесь так само держав напоготові рушницю. Він помітив товаришів, подивився на них і безнадійно махнув рукою.
— Що? — спитав у нього Рома…
— Та тут таке…
— А, і ви вже тут, хлопці, — проговорив Данило Якович, — гаразд. Нашого полку побільшало. Стріляти вмієте, сподіваюся? Добре, добре. Он, беріть рушниці в тих ось двох. І слухайте. Ось що ми робитимемо.
Він обперся на рушницю:
— Зараз в кролятнику їх штук п’ять-шість. Вони розідрали на шматки кількох кролів. Але далі вони не можуть нічого зробити, бо решту кролів встигли заперти в другій половині кролятника. Вбігли сюди пацюки через ці двері. Так. Другого виходу немає. Отже, їм нема куди тікати. Так. Розумієте? Ми мусимо зараз взяти їх атакою і вбити. Так?
— Так, Данило Якович. Але звідки?
— І ніяких розмов поки що. Часу немає. Ну, хлоп’ята, за мною. Дивіться, стріляти уважно — тільки тоді, коли я подам сигнал. За мною, вперед! Тихо, без галасу.
Він розкрив двері і сунув вперед. За ним кинулася решта, тримаючи гвинтівки напоготові.
В кролятнику було напівтемно. Тиша не відгукувалася нічим. Широкий коридор вів просто до другої половини, де заперті були кролі. Двері ліворуч, підперті дерев’яною лопатою, закривали гігантським пацюкам дорогу назад. Данило Якович обережно відсунув лопату, трохи відчинив двері й подивився всередину. Тихо. Невисокі дерев’яні загорожі для кролів, кормушки — все було порожнє, немов нічого й не трапилося.
— Тс-с… — прошипів Данило Якович.
Він, обережно посуваючись і тримаючи гвинтівку дулом вперед, увійшов до приміщення. Зіркі його очі приглядалися до непевних присмеркових тіней, що лежали навколо, ховаючись у темних кутках.
— Пацюки ховаються, — ледве чутно прошепотів Рома Олесеві.
Той, погоджуючись, кивнув головою. Але Данило Якович уже помітив ворога; не говорячи жодного слова, він вказав рукою в лівий дальній кут і зробив тією ж рукою виразний жест: готуйсь!
Тепер, коли очі звикли до напівтемряви, було видно: в далекому кутку, один біля одного сиділи, готові до стрибка кілька велетенських пацюків. Шерсть на їх спинах наїжилася, пащі загрозливо щерилися. Пацюки, не насмілюючись самі перейти в наступ, вичікували. Це були вже не ті великі пацюки, що кілька днів тому потрапили до пастки. Жодна з пасток звичайного типу неспроможна була б убити таку потвору — хіба що затиснути її лапу. Завбільшки з собаку, худі, із скуйовдженою шерстю, — це були справжні хижаки, готові до нападу.