Пацюк уже спинився. Вони дивилися одно на одну — потворне створіння з скуйовдженою шерстю й палаючими дикими очима і золотоволоса дівчина з блідим рішучим обличчям і стисненими губами, з яких зникли останні краплинки крові.
Блискавично, як пружина, знявся пацюк у повітря, несучись просто на Раю. Його довге тіло витягнулося в одну лінію з огидним голим хвостом. Але не менш швидко Рая скерувала рефлектором на пацюка палюче проміння, — зовсім так, якби вона хотіла відбити напад, захищаючись лампою. Пролунав голосний зойк. Не долетівши до Раї, пацюк конвульсійно сіпнувся вбік і впав на підлогу. Він тремтів усим тілом, він терся мордою об підлогу. Він огидно пищав, він тикався обпаленим носом об стіл.
Рая стежила за ним. Вона знала: вбити потвору промінням не можна. До певного часу, обпалюючи крису, їм пощастить відбивати напад, але лише доти, доки пацюк, розлютований вкрай, не проскочить під екран. Може, допоможе кішка?.. Але швидкий погляд у той бік довів, що велетенський противник кішки, навіть з розірваною шиєю, не здавався. Бійка тривала. Що ж робити?
Вибігти з кімнати вона не встигне… покликати когось — але вікно зачинене… подзвонити телефоном, сповістити… але телефон на стіні, до нього далеко… І знов щаслива думка майнула в Раї. Тримаючи однією рукою ручки пристрою, другою Рая схопила з стола довгу паличку, що на ній Рома відзначив метр і сантиметри, щоб вимірювати зростання корів. Цією паличкою Рая обережно підняла гачок, на якому висіла телефонна трубка… опустила його і знов підняла, в той же час стежачи за пацюком, що готувався до другого стрибка.
«Отак… піднімати й опускати гачок… на станції побачуть, що трапилось щось дивне… мовляв, викликають станцію, а не говорять… сигнал за сигналом…»
Ці думки уривчасто проходили в мозку Раї. Але ось пацюк знов присів. Очі його дивилися на Раю з люттю.
І знов повторилося те ж саме. Блискавичний стрибок, швидкий рух рефлектора, дикий зойк обпаленої тварини, що так само впала знов на підлогу… Рая ледве трималася на ногах, вона тремтіла всім тілом. Але майже мимоволі, як машина, вона продовжувала піднімати й опускати паличкою гачок телефонного апарата.
Перший пацюк уже не пручався. Він лежав на підлозі, безпорадно тіпаючи лапами. Кров лилася з його ран. Але й кішка була важко поранена. Вона сиділа на підлозі, зализуючи рани, поглядаючи на другого пацюка. Напасти на нього вона була вже неспроможна.
«Невже не звернуть уваги?.. Невже не помітять цих сигналів?..»
Пацюк готувався знов стрибнути. Потвора ніяк не могла здогадатися просто підлізти вниз, під стіл генератора, де проміння вже не дістало б її. Новий стрибок, новий зойк… Рая відчувала, що вона ось-ось знепритомніє. Пацюк упав близько від генератора, він лежав на відстані двох метрів від Раї. Що робити? Де шукати порятунку?..
Раї здалося, що вона чує сморід від огидної потвори. Голова пішла обертом, все закрутилося навколо Раї, вона насилу втрималася на стільці, держачись за ручки. Пацюк знов плазував.
— Ні… я не можу більше…
Беззвучно Рая відпустила ручки й нахилила голову. Паличка впала з її рук… хай буде, що буде!
Вона почула, як тихо стукотять лапи пацюка. Страховище плазувало до неї… зараз… зараз… воно кинеться до неї.
І з тремтінням Рая почула новий незрозумілий шум. Чийсь вигук:
— Так!.. Вогонь!..
Гучний постріл… ще… Рая примусила себе розплющити очі. При дверях стояв Олесь. Він тримав рушницю і з її дула ще піднімався голубий димок. Пацюк тіпався на підлозі, перекинувшись на спину. Хтось узяв Раю за руки. Вона щасливо усміхнулася. Все попливло в її очах, загойдалося, переплуталося. Вона встигла ще сказати:
— А я думала, що… вже… не встигнете… думала…
Не закінчивши фрази Рая відкинулася назад. Її підхопили руки Роми. За ним стояв Олесь. Обидва були бліді. З антени генератора все ще зривалися й тріщали сухі, фіалкові іскри.
Рая лежала непритомна, на руках товаришів.
11. ВИСНОВКИ ДАНИЛА ЯКОВИЧА
— Якби таке приснилося — я не повірила б, — сказала Ганна Андрієві Антоновичу.
Той лише покрутив головою: дійсно, усе це набирало зовсім неймовірного характеру. Старий Андрій Антонович багато чого бачив на своєму віку. Більше того, чудесна подія з його волоссям нібито мусіла зробити його остаточно прихильником наукових досягнень. І все-таки, — на його обличчі застигло здивування, — не менше від того, що про нього свідчив вираз обличчя Ганни.