— Якщо вам не подобаються, ваша величність, то краще буде, коли я не представлю його вам, бо художник цей досить молодий... Місцевий...
— Навпаки! Картини мені подобаються... Це ж оригінально і символічно: Петро Перший оре ниву, а Катерина Друга засіває її!
Безбородько розцвів. Задум належав йому. Але він про це промовчав, а лиш підняв над головою руку і голосно покликав:
— Володя! Боровиковський!
Прізвище “Боровиковський” вихопилося у нього несподівано, але поправляти себе не став. Може, так і краще?
Володя несміливо виступив із гурту полтавського панства, підійшов до цариці. Вона простягла руку. Пухку, білу, в сяючих самоцвітами перснях. Він досить незграбно нагнувся — поцілував.
— Володимир Боровиковський?— перепитала Катерина.
— Так,— відповів той, не сміючи перечити, що прізвище його трохи інше.
— Похвально, похвально! Картини твої мені подобаються. Де ж ти вчився?
Володя почервонів, а Безбородько поспішив йому на допомогу.
— У батька, іконописця, козака-маляра.
— О-о!— вихопився в Катерини вигук здивування.— Який, однак, талановитий цей народ! Майже ніде не навчається, а створює такі досконалі картини! А що, графе, коли взяти його в Петербург — хай повчиться в Академії! Га?
— Це прекрасна ідея, ваша величність!
— І звучить непогано — Володимир Боровиковський! Подумайте, графе, над цим!
— З радістю, ваша величність!
Доля миргородського козацького сина Володі Боровика була вирішена.
Він схилився в низькому поклоні.
7.
Чумацька валка без перешкод і без пригод прибула до Берислава. Всюди тільки й мови було — про війну. Хуржик радів: через ці новини про зникнення Івася всі швидко забули. Поговорили, побідкалися, що пропав хлопець,—та й перестали. Сам Хуржик підкинув думку, що наймита вбили татари і труп його заховали в таємному місці або втопили в солоному озері. Ніхто не заперечив проти такого здогаду — і на цьому всі зійшлися. Солі набрали досхочу — аби витримали мажі та довезли воли. Окрім того, накупили сушеного ізюму, хурми, тарані та вина і на радощах поспішали додому.
Однак на переправі чумаків чекала несподіванка. Другого дня після прибуття до Берислава валку оточили солдати. До Хуржика підійшов офіцер — запитав:
— Отаман валки?
— Так,— відповів Хуржик.
— Відійдемо трохи. Треба поговорити.
Коли відійшли вбік, офіцер знову запитав:
— Грамотний?
— Читати й писати вмію.
Офіцер витягнув з-за обшлага мундира папір — показав ошелешеному Хуржикові розмашистий підпис: Потьомкін.
— Бачив?
— Бачив. Але що це означає, пане офіцере? Яке відношення цей папір має до мене?
Той зробив суворе обличчя.
— Йде війна! Ми забираємо для потреб армії всю твою сіль!
Хуржиків язик затерп.
— Як — забираєте?
Офіцер усміхнувся, поплескав отамана по плечу.
— Та не лякайся! Не даром, а за гроші! Для армії потрібна сіль. Багато солі! Війна буде затяжна, і князь Таврійський послав мою команду окупиш цілу валку.
У Хуржика відлягло від серця.
— Ху-у! Перелякав ти мене, служивий!— зітхнув з полегшенням.— А по чім заплатиш і коли заплатиш?
Офіцер оглянувся. Переконавшись, що ніхто не може почути його все ж понизив голос:
— Заплачу добре — не пошкодуєш...
— Так солі ж не привезу додому! Що люди скажуть?— не здавався Хуржик.
— Чудило ти, отамане! Вернешся до Перекопу — купиш скільки твоїй душі завгодно! Я знаю, що деякі чумаки за літо двічі обертаються до Криму, а тобі щастя само йде до рук — тут близько. Такий бариш матимеш! Але...
Хуржик уже й сам змикитив, що буде вигідно, однак останнє слово офіцера насторожило його.
— Що — “але”, служивий?
Офіцер зовсім понизив голос.
— Бачиш, отамане, я тобі роблю вигоду, то й ти мені перекинь що-небудь...
— Як же це зробити? Чумаки не погодяться...
— А чумакам і не треба знати,— підморгнув офіцер.— Я складу папір, тобто напишу купчу, що сіль куплю у тебе на злотий Дорожче за пуд, але ти чумакам про це — ні гу-гу... Зі злотого тобі перепаде п’ятачок, а мені — гривеник. Тобі лиш треба прикласти руку до паперу — і мовчати!— офіцер насторожено дивився на отамана.— Ну, то як?
Хуржик ураз збагнув вигоду, хоча й розумів, що якийсь ризик є:
— А якщо князь дізнається? Не зносити тоді голови!
— Чудило ти, їй-богу! Це в першу чергу торкається моєї голови! А з твоєї й волос не впаде, якщо сам не розпатякаєш!
Хуржик подумав, що й справді цю змову ніякий собака не розкриє, якщо вони з офіцером самі не розпатякають, а тому сказав рішуче:
— Гаразд, пиши купчу, а я поговорю з чумаками.
Того ж вечора чумаки перевантажили сіль на галеру, що підійшла до берега, і почали лаштувати вози у зворотну дорогу — знову до Криму. Всі розуміли, що їм несподівано привалив подвійний заробіток. Таке трапляється нечасто — і від того було радісно на душі.
Вранці, коли їли гарячу кашу, до берега пристало чотири чайки-галери, і з них висипали запорожці — з пістолями та рушницями, з порохівницями та шаблями, навіть з чубами -оселедцями на голених головах.
— Браття чумаки, виручайте! Приспіла пора сніданок варити, а солі ані друзки! Вже який день їмо все прісне, не солоне!
— Та в нас самих катма! Все продали!
— Ну, хоч торбинка знайдеться?
— Знайдеться торбинка. Для себе зберігаємо.
— То й поділіться з нами!
До гурту підійшов Безкровний — витріщив очі.
— Братчики! Та з якого ви світу? Невже ж знову бачу запорожців? Невже це не сон? Як же це?— Він протер очі.
До нього пропхався через натовп якийсь здоровань з голеною головою, чорним вусом та опасистим черевом і загріб його в обійми.
— Їй-богу, Безкровний! Михайло Безкровний! От щоб я вмер — він. Та звідки ти взявся, братику? Невже чумакуєш?
Безкровний звільнився з обіймів і розставив руки.
— Боже! Охрім! Гупало! Побратиме дорогий! От не чекав зустріти тебе, та й ще зі зброєю! На чайці! Невже запорожцям дозволено знову відбудувати Січ, створити військо?
— Як бачиш!— Гупало випростав груди, показав на товаришів, на їхню зброю, на чайки.— А чого ти дивуєшся?
— Ну, як же! Хіба ти забув, що Січ була знищена, сплюндрована — і сліду генерал Текелій не залишив від неї!
— Е-е, брате, як таке забута! Та часи змінилися. Війна! Знову війна з басурманами! От цариця з Потьомкіним і згадала про нас. Недарма кажуть — як тривога, то й до Бога! Тому і вдарив той халамидник Грицько Нечеса чолом нашим отаманам: Харкові Чепізі, Антонові Головатому, Сидору Білому та Легкоступові, щоб збирали тих запорожців, що повернулися з-під турка та жили по очаківських степах. Отож і зібралися ми під проводом Сидора Білого. Та й немало — вже більше двадцята тисяч. Спочатку таборилися ми поблизу Берислава, потім Білий перевів нас у Прогної, колишню запорізьку паланку на Кінбурнській косі, а звідти невдовзі ми знялися і стали кошем у Василькові, що на лівому березі Бузького лиману. Отож і прямуємо ниньки туди, забравши решту хлопців, що залишилися тут. Лише називаємося ми тепер не Низовим товариством запорозьким, а Вірним Військом Запорозьким. Таку назву дав нам князь Потьомкін, нечестивець Грицько Нечеса, на догоду цариці. Та біс з ними — з царицею та її хваворитом! Головне — ми знову при зброї і знову будемо битися зі споконвічним противником нашим — турецьким султаном! Будемо збройно відстоювати наші землі понад Дніпром, Бугом та Чорним морем!.. Ну, а ти ж як? Бачу — живий, здоровий!
Безкровний зітхнув:
— І живий, і здоровий, і дітьми обсівся. Та розвередив ти ниньки мою давню рану — аж занило серце!
— Чого б то?
— Ну як же! Був запорожцем, а став гречкосієм, чумаком! Волам хвости кручу, хай би подохли! Побачив вас — і нутрощі перевернулися. Так і хочеться кинути к лихій мамі та й попливти з вами! Дихнути ще раз тією волею, що виколисала мене на берегах Дніпра!
— Так що тебе тримає? Гайда з нами!