І так і сяк розмірковував він, а виходила одна безвихідь. Ніякої надії на успішну втечу!
Про це ж, видно, думав і Керім, бо після тривалої мовчанки, вибравши хвилину, коли нікого поблизу не було, раптом сказав:
— Треба тікати морем!
Івасеві така думка не приходила в голову, і він здивовано підняв брови.
— Морем? На чому і куди ми допливемо морем? Це ще більш непевно, ніж степом. У морі взагалі ніде не. сховаєшся! І як знайдеш на морі шлях?
Керім підійшов до Івася впритул, зашепотів схвильовано:
— Це єдина можливість — морем. Бачиш, нам би тільки перепливти Кірнікітську затоку. А там уже Україна, там, на Прогної, запорожці, на Бузі — флот. Це найближчий і прямий шлях, бо через Перекоп удвічі, а може, і втричі далі... Де взяти судно — це моя турбота. Якийсь каюк чи баркас я знайду. Напрям удень прокладемо по сонцю, а вночі — по зорях. Якийсь час я рибалив і все це знаю... До того ж ніхто зразу не здогадається, що ми втекли морем — спочатку шукатимуть у степу... А поки спохватяться, ми будемо вже далеко або й на тому боці... Про харчі і мови немає: я вже домовився з матір’ю — вона приготує...
— То мати відпускає тебе?
— Атож. Ми вже не раз говорили з нею, щоб я перебрався в Україну, а потім і її забрав би до себе. Нам тут важко жити, і мати вірить, що на батьківщині і їй і нам буде краще.
— Звичайно, буде краще. Як я розумію, тут вас ніщо не тримає.
— То ти згоден? Тоді я буду готуватись...
— Згоден. Готуйся!
Та недарма кажуть: чоловік думає-гадае, а Бог по-своєму повертає.
Вночі раптом подув з України сильний крижаний вітер. Ударив мороз. Почалася рання зима. Степ припорошило снігом, вода в Сарису взялася кригою.
Продрижавши в своїй ямі до ранку, Івась так закляк, що ледве виліз по обледенілій драбині нагору, ледве додибав до каменоломні. Тут його вже чекав з чималим клунком у руках Керім. Глянув на Івася — вжахнувся.
— На тобі лиця немає! Ти посинів увесь! На — вдягайся швидше!— і він витягнув з клунка старою кожуха, шапку та хутряні виступці.— Це батьків одяг. На тебе буде, мабуть, замалий, але іншого немає.
— Дякую, брате,— промовив розчулено Івась.— Справді, такий несподіваний холод — замалим не пропав. Думаю, те, що ми задумали, треба відкласти до тепла.
Він швидко одягнувся, надів шапку, взув виступці. Кожух і справді був замалий, так що застебнутися не було ніякої змоги, а шапка та взуванка — якраз впору.
Стало враз тепліше.
Керім зняв свій пояс — підперезав його. А на вухо шепнув:
— Я згоден з тобою. Втечу треба відкласти до кращих часів. Мороз, вітер, а море сказилося — аж реве! Нічого й думати випливати на човні. Почекаємо до тепла, діждемося кращої погоди.
Тут пролунав різкий Сулейманів голос: “До роботи! До роботи!”, і вони миттю нагнулися, схопили кайла і почали щосили, щоб зігрітися, лупати промерзлий, а тому крихкий ніздрюватий камінь.
2.
Чумацька валка повернулася до Лубен аж наприкінці вересня. Хуржик ще в Покровській Багачці зустрів знайомих лубенців, котрі розповіли йому про смерть дружини. Вістка була несподівана, але отаман зустрів її спокійно, бо, вже від’їжджаючи в Крим, знав, що не застане дружину живою. Ще тоді було видно, що дні її полічені.
Чи зрадів він з того? В душі зрадів. Все складалося так, як він і передбачав: дружина померла, Івась не повернеться в найближчий рік-два, а може, й зовсім — і йому відкривається вільний шлях до шлюбу з Катрею. А її вломити він якось та зуміє.
З такими думками він під’їхав до двору і постукав пужалном у ворота. Першим озвався Бровко, своїм радісним басовитим гавканням сповіщаючи, що впізнав господаря. Потім розчинилися ворота — і батькові назустріч кинувся Василь. Залившись слізьми, він припав до нього і, захлинаючись, по-дитячому жалібно простогнав:
— Таточку, мама померла!
Хуржик погладив його по голові, притиснув до грудей.
— Я вже знаю, Василечку. Царство їй небесне! Вона довго і тяжко хворіла,— ти сам бачив, як вона мучилась. Тепер її муки скінчилися, і вона, праведниця, бесідує з Богом. Не треба тужити й побиватися — їй тепер добре на небесах.
Він відсторонив від себе сина і гейкнув на волів. Валка в’їхала в двір. На скрип ярем і радісне скавуління Бровка з хати вибігли Параска та Катря. Обидві направилися до господаря. Параска перехрестила Хуржика і, по-материнському схлипнувши, поцілувала в голову, а Катря спочатку кинула бистрий погляд на всю валку і, не знайшовши біля жодної мажі Івася, враз спохмурніла. Привіталася стримано:
— Із щасливим поверненням будьте здорові, господарю!— і по хвилі запитала: — А де ж це Івась, що його не видно?
— Прибуде твій Івась,— навмисне недбало відмахнувся від прямого запитання Хуржик, а сам не зводив з дівчини погляду — такою гарною та пишною вона стала.
Катря справді за літо розквітла, похорошіла. Ради неділі вбралася у святковий одяг — і коли б не міцні, загрубілі від щоденної роботи руки та не густий загар на миловидному обличчі, була б схожа на яку-небудь лубенську панночку чи попівну, а ніяк не наймичку. В Хуржикових грудях прокотилась якась млосно-солодка хвиля, що забила йому віддих. “Бісова дівка!— подумав Хуржик.— Яка гарна! Здається, я все зробив, щоб вона була моєю! Однак ще рік після смерті Ганни доведеться вижидати. Дурний звичай! Та що поробиш: звичай — той же закон! Або й вище, бо за законами пильнують лише городничий, пристав та суддя, а за звичаями — вся громада! І все ж прийде час — і ти, пташко, станеш моєю!”
Ці мислі промайнули в його голові за якусь коротку мить, за яку, однак, він встиг обвести поглядом усе рідне подвір’я — чималу хату під гонтом, хатину, що стояла поряд, під солом’яною, але акуратною фігурною стріхою, конюшню, воловню, корівник, саж для свиней, возівню, клуню, колодязь посеред двору з жолобом та журавлем...
Господи! Яке багате у нього господарство! Який просторий двір! Яке все це рідне і багато що зроблене його руками, його працею! І ось він тут, дома! Щасливо повернувся сюди, уникнувши багатьох небезпек!
Він раптом грюкнувся на коліна і, перехрестившись, поцілував землю, почав молитися.
— Боже праведний, дякую тобі за те, що зберіг мене в далекій дорозі, що відвернув від мене всі небезпеки та напасті, що допровадив мене додому! — молився щиро й гаряче.— І прошу ще, аби прийняв благословенну душу усопшої жони моєї і взяв, яко праведницю, до себе, на небеса! Амінь!
Підвівшись і помітивши тривогу в Катриних очах, він зрозумів, що дівчина жде зручної хвилини, щоб знову запитати про Івася. Цього запитання він не хотів, потрібно було якось відтягти його. Тому гукнув:
— Василю, розпрягай з хлопцями волів! Дайте їм води, закладіть сіна, заженіть у воловню! А я трохи погуторю з жінками.
Василь з наймитами кинулись виконувати розпорядження господаря, а він тим часом підійшов до передньої мажі, витягнув з-під попони, що прикривала лантуха з сіллю, чималу торбу і підійшов до наймичок. Запустив руку в торбу — вийняв лантуха з сіллю, чималу теплу вовняну хустку, свитку та чоботи.
— Це тобі, Параско! — простягнув старій наймичці.— Взуття та одяганка на зиму! Купив у Кременчуці. Спасибі, що доглядала хвору господиню. Не знаю, що б я без тебе робив!
Розчулена такими щирими подарунками та несподівано щирими словами, Параска просльозилася, піймала господареву руку, поцілувала.
Хуржик зніяковів, висмикнув її.
— Що ти! Що ти, Параско! Ми ж свої! Як рідні! Скільки років разом! Скільки праці ти вклала в це господарство! Ти заробила!— і глянув на Катрю, всю напружену, зблідлу, з тривогою в очах. Зрозумів: дівчина здогадується, що з Івасем щось трапилось в дорозі. Поспішив знову глянути в торбу й почав виймати нові подарунки.
— А це тобі, Катре! З самого Криму віз! На твої руки теж припало немало роботи по господарству. Та думаю, що скоро полегшає,— візьму тобі на допомогу ще одну наймичку. Дай тільки трохи оговтатись після поїздки та оглянутись довкола...