— Ну, братця, ви — герої!— вигукнув Потьомкін.— Вважайте, що Очаків тепер наш!
На радощах він тут же роздав отаманам хрести, що залишилися, а всім учасникам рейду до Березані та Хаджибея — срібні медалі за хоробрість.
Івась стояв передостаннім у шерензі і в міру наближення “найсвітлішого” все більше втягував голову в плечі. Він ладен був провалитися крізь землю, аби не зустрітися з ним віч-на-віч. Знав: упізнає — запроторить у тюрму або в Сибір. Та й канчуків накаже всипати! Жевріла маленька надія: агей не впізнає, бо ж одноокий!
Потьомкін простягнув руку до солдата, котрий позаду ніс корзину з нагородами, взяв медаль, ступив крок наперед і підвів свої важкі очі на Івася. Вираз подиву промайнув по його одутлому обличчі. Упізнав!
— Ба! Ба! Ба!— вигукнув він.— Ти? Чумак із Кременчука? Чому ти тут? Чому не в придворному хорі? Ти знехтував монаршею волею? Ослухався мого наказу? Як ти тут опинився?
Івась отетерів і мовчав. Язик — мов отерп, не міг вимовити слова. В живому оці Потьомкіна блиснув гнівний вогонь.
— Ти що — оглух? Я питаю тебе — як ти тут опинився? Адже твоє місце — в Петербурзі! Така була воля цариці! Ти розумієш?
Івась мовчав. Він не знаходив, що сказати.
Потьомкін від цього ще більше злився. Назрівала буря.
І тоді з другого ряду почувся голос:
— Ваша ясновельможність, дозвольте слово мовити!
— Виходь!— неохоче погодився Потьомкін.— Ти хто?
Наперед вийшов немолодий уже, поважний запорожець.
— Я запорожець Безкровний, земляк цього молодика і його вчитель військової справи... А раніше чумакував... Ми з Івасем були разом у Кременчуці, і я знаю всю ту історію... Так от, скажу вам, ваша ясновельможність, святу правду: це ми, чумаки, не пустили Івася до Петербурга, бо нас чекала ще довга дорога в Крим, кожному було ще багато роботи, кожна пара чумацьких рук — на вагу золота! Як було відпустити?
— Та чи ви розумієте, що це непослух?— загримів Потьомкін і притупнув ногою.— Я не знаю, хто допомагав йому. Я знаю, що винен він сам, бо вчинив усупереч волі імператриці! Я позбавляю його нагороди! Я наказую заарештувати його!
Зі свити вийшли два молодці офіцери, стали обабіч Івася. Із старшинського строю метнулися Антон Головатий та Поль Джонс. Не змовляючись, одночасно стали перед головнокомандуючим.
Першим почав Головатий.
— Найсвітліший князю! Не звольте гніватися! Івак — хоробрий воїн і заслуговує найвищої похвали! Я прошу вас бути справедливим...— Він понизив голос: — Погляньте — запорожці невдоволені, хвилюються!
Але Потьомкін пропустив зауваження Головатого мимо вух.
— Антоне Андрійовичу, не проси... Я не можу його нагородити: він знехтував волею її величності, не виконав мого наказу! Розумієш?
Обвинувачення було занадто серйозне. Івась стояв ні живий ні мертвий... Думка стукала в череп. Що робити? Тікати? Не втечеш. Проситися? Упасти на коліна? Хто на це зважить? Ждати неминучого, як віл обуха? Але ж це каторга або й смерть! Що ж робити?
Поки його серце калатало в грудях від цих думок, перед Потьомкіним став Поль Джонс, відсалютував двома пальцями.
— Мілорде, наскільки я зрозумів, ви звинувачуєте мого побратима Івака в якихось давніх гріхах,— Івась не зрозумів його мови, як не вслухався в його слова. А Джонс вів далі: — Не знаю, в чому провинився він, але яка б не була його вина, війна, по-моєму, все уже списала... Він брав участь у кількох боях, проявив себе відважним воїном, а вчора, рятуючи мене, пролив свою кров. Я прошу вас, мілорде...
Потьомкін перебив його.
— Адмірале, ви перевищуєте свої повноваження!
— Ні, мілорде, я прошу, а просьба ніколи не може перевищувати нічиїх повноважень. Просити можна навіть імператорів, в тому нема нічого протизаконного.
— Я відхиляю вашу просьбу.
— Жаль. Тоді я нагороджу його своєю владою.
Потьомкін скривився.
— По статуту, адмірале, ти маєш таке право. Але боюсь, що це не додасть тобі моєї прихильності.
— А я її і так не відчуваю, мілорде,—відпарирував Поль Джонс і, повернувшись до Івася, зняв із себе хрест Святого Георгія і почепив побратимові на груди.— А для себе прошу відставки.
Свита головнокомандуючого охнула, а над козацьким строєм пронісся радісний гул схвалення. Запорожці, хоча і не зрозуміли перемов контр-адмірала з ясновельможним князем, вчинок його з нагородою оцінили як належить.
Потьомкін злегка почервонів від досади, але, будучи розумним і достобіса хитрим, не подав виду, що настрій запорожців зачепив його за живе, бо попереду стояло головне і вельми важке завдання — взяти штурмом Очаків, а в цьому ділі запорожці мали зіграти не останню роль.
Ніяк не проявивши своїх почуттів, він мовчки вручив ще одному, останньому, козакові медаль і звелів подати карету. Святковий настрій його був зіпсований, а образу князь приховав глибоко в серці — на дні.
2.
Вислухавши Капніста, суддя Пухляков відпив ковток чаю і довго дивився у вікно, обдумуючи те, що почув, а потім важко зітхнув:
— Заплутана історія... Я й сам розумію, що Катря навряд чи могла підпалити хатину зсередини. Свічкою її не підпалиш... Тоді виникає запитання — а хто ж? А за ним друге — хто підпер кілком двері? Палій чи хтось інший?
— Треба шукати того, кому це вигідно,— сказав Капніст.
— Ось у цьому вся заковика — я не бачу того, кому це вигідно,— відповів Пухляков.— Хто мав би користь із загибелі Хуржика? Родичів у нього, окрім сина Василя, немає. Василь чи так, чи інак свою частину отримав би. До того ж він сам потерпів: по всьому видно, до останку згорів у вогні, бо коли б був живий, досі озвався б... Наймити та наймички у смерті господаря не зацікавлені: тепер вони змушені шукати собі нове місце. Може, хтось із гостей?
— Не думаю,— заперечив Капніст.— Хто б зважився на таке? Могли б помітити. А це — тюрма! Або Сибір!
— Ну от, бачите, яке зачароване коло! Підозра падає на одну Катрю...
— Не тільки...
— Що ви хочете сказати?— здивувався Пухляков.— Невже ви ще кого-небудь підозрюєте?
— Не підозрюю, але й не виключаю з числа підозрюваних.
— І хто ж це?
— Луша та Василь.
Пухляков витріщив очі, зовсім не приховуючи того, що він не згоден з думкою свого співбесідника.
— І на якій же підставі ви зачислили їх до підозрюваних?— поцікавився він.— Які у них були мотиви для підпалу?
Капніст відсунув від себе недопиту чашку з холодним чаєм і, збираючись із думками, тихенько потарабанив пальцями по столу.
— Бачите, Сергію Івановичу, можуть бути мотиви не тільки суто матеріальні, а й інші... Ну, скажімо, душевні: ревність, помста, заздрість... Та мало що може підштовхнути людину на злочин!
— Ви маєте якісь факти?
— Ну, фактів я не маю. А з розповіді Катрі дізнався, що Василь був страшенно закоханий у неї.
— То й що з того?— хмикнув Пухляков.— Через це підпалювати власну хату?
— Чого не зробиш у відчаї, вельмишановний Сергію Івановичу! Ревність — страшне почуття! Бажання відомстити батькові, Катрі, просто всьому світові — хіба це не причина?
— Ну, добре, хай і так, хоч віриться з трудом... А Луша? Яка у неї була причина?
— Ну тут значно простіше: непогана собою дівчина, але убога сирота, вирішила будь-що заманити в свої сіті заможного вдівця або його сина, щоб стати багатою господинею. Однак обидва Хуржики — старший і молодий — відкинули її домагання, і вона, дівчина недурна, зразу зрозуміла, хто стоїть на перешкоді. Катря! Отож тут маємо справу теж з помстою. Помста за розрушені і втрачені ілюзії — ось мотив дій цієї дівчини... Одним махом вона хотіла усунути і Хуржика, і Катрю. Зостався б один-єдиний спадкоємець
— Василь. І коли б не стало Катрі, він скоро забув би її і, може, кинув би оком на живу і непогану собою дівчину — Лушу... Так їй гадалося, та не так сталося: Хуржик згорів, Катря врятувалася, його вдова і законна, нарівні з Василем, спадкоємниця. І хоча Василь по всіх Божих та людських законах не мав права тепер одружитися з нею, своєю мачухою, але й розлюбити її не зміг би так швидко. Це в Лушині наміри зовсім не входило. Отож вона пускає чутку, що то Катря підпалила хатину. А щоб було вірогідніше, вигадує й друге, що Катря — відьма, бо ворожінням привабила до себе обох Хуржиків у надії, що хоч один з них та клюне на її приманку.