– Чому ж Палій відступив? Через хворобу, як багато хто думає? Ні, навіть Палієва смерть не примусила б козаків зняти облогу. У них багато сміливих і хоробрих полководців, які б заступили Палія – хворого чи мертвого… Що ж надумав Палій? Може, розраховує, що Мендрійський клюне на гачок і поведе своїх людей на з’єднання з військами Рущиця? І козаки, мов куріпок, переловлять їх у полі? Ні, комендант не такий простак! До Рущиця, а тим більше, до Волині чи Галичини далеко, і з двома сотнями вояків він не залишить фортеці, не вийде в чисте поле, щоб стати легкою здобиччю Палія!.. Тоді залишається третє – до Білої Церкви йде з великими силами Рущиць або якийсь інший королівський воєвода. І Палій, щоб не опинитися між двома вогнями, вирішив відступити до Фастова, до своєї добре укріпленої фортеці, щоб дати там бій переважаючим силам ворога, як це не раз було в минулому.
Нарешті терпець йому увірвався. Уважно оглянувши ще раз підступи до фортеці і далекий лісок на видноколі, Мендрійський зважився виїхати на розвідку.
Вперше за два з лишком місяці загримотіли залізні засуви, забряжчали ланцюги – брама розчинилася, опустився через рів перекидний міст. Невеликий загін виїхав у поле.
На мурах запанувало пожвавлення. Жовніри весело перемовлялися, стежачи за півдесятком вершників, які, виблискуючи кірасами, поволі віддалялися від фортеці. Настрій у всіх поліпшився настільки, що зірвався веселий сміх.
Комендант Мендрійський в супроводі поручика і п’ятьох гусарів від’їхав від брами кроків на триста і, поминувши окопи, повернув ліворуч. Південний вітрець і сонце, що визирнуло з ранкових туманів, розтопили ожеледицю, і коні сміливо ступали по м’якій землі.
Комендант пильно приглядався – чи не видно підкопів, чи всюди цілі стіни фортеці, чи не повертаються паліївці?
Всюди тихо. Жодної живої душі навколо. Біла Церква – як вимерла. Жителі давно повтікали в навколишні села та хутори, пустками стоять їхні обійстя. Сумом віє від безлистих мокрих садків, що, простягнувши до неба кострубате гілля, здається, мріють про сонячну весну…
Безлюдно і мирно.
Та раптом на стінах замку пролунав розпачливий крик. З сторожової вежі ударила гармата.
Пронизаний крижаним холодом, що стиснув, мов обценьками, серце, Мендрійський так сильно осадив коня, що той присів на задні ноги. Жовніри зупинилися теж.
8
У глибокому довгому окопі, накритому дерев’яним настилом і землею, було холодно і вогко. Юрій Богинич сидів біля пологого виходу і крізь щілину в солом’яних матах, які затуляли той вихід, стежив за фортечною брамою. В глибині сховища тихо перемовлялися козаки, пофоркували коні.
Час тягнувся нудотно довго. На серці було тривожно. Перед очима пропливали події останніх днів.
Коли Юрій з листами від Самуся та Омельченка прибув у козацький табір під Білу Церкву, він помітив, що Палієве здоров’я значно поліпшилось. Полковник уже піднявся з ліжка і навіть кілька разів побував в окопах, серед козаків. Прочитавши листи і вислухавши розповідь Юрія про його перебування у стані Рущиця та бої за Бердичів, він поцілував юнака, наповнив келихи вином і урочисто промовив:
– Спасибі, сотнику! За твою перемогу і за твоє щасливе повернення!
Богинич здивувався.
– Пробачте, батьку, але я не сотник!
– Сотник, сотник! – засміявся Палій. – Ти заслужив таке звання!.. І я сподіваюся, що тепер ти служитимеш своїй вітчизні і народові нашому ще краще, ніж досі!
– Спасибі, батьку! – відповів схвильований Юрій.
Палій розкрив молодому сотникові свій таємний задум.
– За день-два до Білої Церкви підійдуть полки з-під Бердичева. До штурму фортеці все готово: апроші підведено до самих стін, виготовлено п’ятдесят штурмових драбин… Самусь підвезе важкі гармати… Але при штурмі все одно загине багато козаків! Та й фортецю поруйнуємо! – міркував полковник. – А що, коли б примусити Мендрійського здати фортецю без бою? Га?
Юрій з сумнівом похитав головою.
– Я знаю Мендрійського… Це стійкий воїн!.. Не погодиться!
– Я ж не кажу – просити його, – усміхнувся хитрувато Палій. – А примусити!..
– Як же це зробити?
– Виманити з фортеці і взяти в полон! А там уже – моя турбота…
Легко сказати – виманити!
Палій вивів Юрія з хати, і вони, сівши на коней, виїхали на горб, звідки відкривався вид на весь зритий окопами простір перед фортецею.