– Дивися уважно, – сказав старий полковник, показуючи рукою, – що ти там помітив особливого?
– Нічого… Всюди звичайні окопи.
– Ось так і Мендрійський думатиме… А насправді он там, де стирчить вербовий пень, ми збудували під землею просторе сховище, в якому можна розмістити півсотні козаків з кіньми… А тепер уяви – ти з козаками залишаєшся з ночі у засідці, а я з військом відступаю ген-ген аж за горби, що на видноколі… Що залишається подумати Мендрійському? Що Палій тікає?.. Він трохи почекає, повагається, а потім захоче висунути носа з фортеці. Адже так зробив би кожен на його місці… Ось тоді ти вимчиш із засідки – і… прошу пана…
Юрій сумно усміхнувся. В його уяві постав образ Зосі. Що скаже дівчина, коли дізнається, хто взяв у полон її батька?
Але сказати про свої сумніви він не посмів. Чого варте сьогодні його кохання, коли йдеться про такі важливі для народу справи?.. Тривожно на серці? А що ж відчували ті, хто вмирав на полі бою? Або ті, хто конає зараз від ран у козацьких шпиталях?.. А що мають відчувати зараз матері, чиї сини склали голови? Чи діти, котрі залишилися без батьків?..
І він погодився з думкою полковника.
…Ось тільки чи виїде Мендрійський? Вже давно козаки зникли за горбами, вже сонце підбилося високо в небі, вже терпець у людей уривається…
І тоді, коли Юрко втратив надію, раптом розчинилася брама фортеці і сам комендант з’явився на сірому аргамакові в супроводі невеличкого ескорту.
Серце закалатало.
– Приготуйтеся, хлопці!
Козаки посідали в сідла і, попригинавшись майже до самих грив, щоб не чіплятись головами об перекриття, завмерли в напруженому чеканні.
Богиничу добре видно, як зачинилася брама, як Мендрійський, пильно оглядаючи все навкруги, спочатку поволі, а потім дедалі швидше наближається до козацької засідки. Коли він поминув її, сотник з двома козаками миттю відкинув солом’яні мати, скочив на коня і крикнув:
– За мною, хлопці!
Все сталося так, як передбачав Палій.
Козаки відрізали Мендрійському шлях до відступу. Ошелешений комендант спочатку зупинився, потім кинувся тікати в поле. Але застояні, охлялі коні жовнірів не могли змагатися в бігові з ситими і витривалими козацькими кіньми. Оточені з усіх боків, жовніри склали зброю.
Мендрійський теж не боронився. Коли йому перетнули шлях, він натягнув поводи і, похиливши голову, ні на кого не дивлячись, завмер у сідлі.
Богинич під’їхав до нього впритул і поклав руку на плече.
– День добрий, пане коменданте!
Почувши знайомий голос, Мендрійський здригнувся і з подивом втупився в юнака.
– Єжі, ти? Яким побитом?.. Невже… – голос його здригнувся, очі розширилися від жаху.
– Так, пане коменданте, я козак… Сотник Палія… Але ви не бійтеся! Полковник наказав узяти вас живцем…
9
Був холодний, але сонячний осінній день. З півночі віяв різкий колючий вітер, і комендант Мендрійський, який стояв разом з козацькими старшинами на горбку, ховав за спину закоцюблі руки. На серці у нього було важко: він на власні очі побачив наслідки розгрому Рущиця і Потоцького. Мимо нього йдуть і йдуть козацькі загони, везучи військову здобич – сотні возів різного майна, пороху, ядер, десятки гармат; проводять цілі хоругви полонених жовнірів та їхніх старшин… Ось протрюхикав обважнілий, зарослий сивою щетиною князь Дубенський. Йшов він стомлено, тримаючись рукою за брудний полудрабок селянського воза, і не підводив голови. Де й поділася шляхетська пиха! Ніби вітром здуло…
Мендрійський скосив очі і зустрівся поглядом з Палієм. В полковникових очах стояв легкий усміх. Комендант швидко відвернувся і подумки вилаяв себе: «Старий осел! Так по-дурному попастися до Палія в руки!.. Мав би здогадатися, що цей хитрющий козацький призвідця так просто не втече з-під Білої… Що він поставить на мене пастку!.. Мав би, несусвітний дурню, спочатку вислати одного-двох жовнірів на розвідку, а не самому перти в поле!..»
Потім думки повернули в інший бік: «А що б змінилося, коли б я сидів зараз у фортеці і дивився на рештки Рущицевого війська? На полонених жовнірів, яких козаки женуть, мов отару овець? На артилерійський обоз, що, кажуть, коштував королівській скарбниці двісті тисяч злотих, а тепер опинився в руках Палія і громитиме Білу Церкву? Що б змінилося?.. Відтягнув би фатальний кінець на день-два?.. А там?.. Штурм – і загибель усіх… І Зосі, і Геленки… і пані Ядвіги…»
З роздумів його вивів Паліїв голос.
– Пане коменданте, я навмисне показав вам те, що залишилося від кварцяного війська після бою під Бердичевом, аби ви переконалися: я не даремно вимагаю у вас здати фортецю… Гадаю, у вас уже розвіялася надія на допомогу Рущиця?