Палій привітався і, несподівано відійшовши вбік, сів біля вікна на канапу. Юрій Богинич залишився віч-на-віч з сім’єю коменданта, але бачив одну панну Зосю.
Дівчина ще більше змарніла за останній час, але однак була прекрасна. Струнка і горда, не опустила голови, а прямо дивилася на молодого козацького сотника і, здавалося, не помічала його. Та коли Юрій зробив крок до неї, вона раптом стрепенулася і голосно промовила:
– Не підходьте, пане! Я шкодую, що була така сліпа і довірлива!
– Зосю! – злякано скрикнула пані Ядвіга.
Але дівчина викинула наперед себе тонку білу руку, ніби захищаючись від нападу, і повторила:
– Не підходьте! Я не хочу вас бачити!
Юрій зупинився.
– І все ж, панно, вам доведеться миритися з такою неприємністю – деякий час зустрічатися з сотником, – втрутився раптом Палій. – Я написав листи до київського воєводи й до гетьмана, щоб вони виявили милість до пана коменданта та його сім’ї, і сотник – хоче того панна чи ні – повезе ті листи і буде супроводжувати всіх вас до Києва… Ось так!
Зося вражено глянула на старого полковника, про якого звикла думати, як про страшне криваве чудовисько, і не знайшла, що відповісти. А Палій раптом встав, підійшов до Юрія і, поклавши йому на плече руку, сказав:
– Ну от, сотнику, дві дуже важливі перемоги – під Бердичевом і Білою Церквою – ти здобув!.. Бажаю тобі здобути й третю… – і він промовисто глянув на дівчину.
– Ви гадаєте, батьку, це можливо? – сумно спитав Юрій.
– Ніколи не треба губити надії, хлопче!.. Вище голову!