– Роздягайся – грійся, – сказав Івась, а потім, помітивши, що дівчина кинула голодний погляд на хліб, додав: – І пригощайся! Хліб, сіль та цибуля є – ото і все моє багатство… Їж, а я ще попораю волів.
Він причинив за собою дверцята, узяв вила, скинув з горища кілька навильників сіна та овсяної соломи – понакладав волам у ясла, потім приніс із льоху лантух буряків – дав жеребним кобилам і тільки після цього знову зайшов до свого убогого наймитського житла.
Катря сиділа на полу, біля лежанки, – грілася. Хліба на столі – ні крихти: з’їла весь. Після морозу та їжі її обличчя зарум’янилося, очі блищали. На шиї, відтіняючи білизну шкіри, червонів тоненький разок дрібних коралів.
Тільки тепер, коли вона роздяглася і скинула з голови свою важку вовняну хустку, Івась зміг роздивитися її як слід. Дівчина була молода і добре одягнута – у вишивану сорочку, зелену оксамитову корсетку, барвисту плахту. На ногах, правда, замість чоботят сіріли грубі, неоковирні валянки, та Івась їх не помічав, а, глибоко вражений, прикипів до темних, опушених чорними віями очей.
Він остовпів з несподіванки. Боже, яка гарна! А вголос сказав:
– Ну, ти й вирядилася! Мовби не в найми, а на свято! Або на ярмарок!
Катря знизала плечима.
– Я ж не зразу буду ставати до баняків та свиней… А домовлюся спочатку.
– Ти сьогодні з дому?
– Вчора. Ночувала в Тернах у добрих людей.
– Чого ж це тобі так приспічило, що не в будень, а в неділю з’явилася?
Дівчина зітхнула.
– Відкладати вже було ніяк. У хаті ні буряка, ні зернини. Тому залишила хвору і голодну матір та сестричку – і сюди, шукати порятунку. Якщо не наймуся і не принесу додому хоч вузлик борошна чи хлібину, то помремо голодною смертю.
– Яке лихо! – вигукнув Івась. – Чим же я можу зарадити тобі?
У Катрі на очах заблищали сльози, плечі опустилися, важка зажура охмурила її чоло.
Тут грюкнули дверцята – і на порозі виросла кремезна чоловіча постать. У сивій смушевій шапці, добротному кожусі, підперезаному барвистим шерстяним поясом, у нових чоботях перед ними з’явився сам господар Семен Хуржик. Він, видно, не сподівався побачити у комірчині свого наймита незнайому дівчину, а тому раптово зупинився і втупився в неї пильним поглядом.
– Ти хто?
Катря підхопилася і, розгубившись, мовчала. Вона вже здогадалася, що перед нею сам господар. Їй на виручку поспішив Івась.
– Це Катря, мосьпане… З Мацьківець… Вона почула, що ви шукаєте наймичку, і прийшла…
Суворе Хуржикове обличчя трохи розпогодилося. Було воно голене, темне, мовби з нього ще не зійшла літня засмага. Над лобом, що брижився двома крупними поперечними зморшками, з-під шапки вибивалося густе чорне волосся, під гачкуватим носом – такі ж густі чорні вуса. Брови теж чорні і зламані. В молодості він, видно, був далеко не поганий парубок, тепер же літа додали його обличчю твердості й суворості, від чого у дівчини затремтіло серце.
– Отже, ти хочеш служити наймичкою? – він повів похмурим поглядом по її постаті, мовби прицінювався.
– Так, пане.
– Скільки ж тобі років?
– Вісімнадцять.
– Гм, заміж пора, а ти – в найми…
– Безземельних ніхто не сватає, а голод змушує не тільки в найми йти, а й руку простягати біля паперті…
Хуржик помовчав, поплямкав губами.
– І що ж ти вмієш?
– Усе, що накажете, пане.
– Їсти варити, прати, в хаті прибирати, корів доїти, свиней та птицю годувати… Зумієш?
– Зумію, паночку, – зраділа Катря, відчувши в цих Хуржикових словах натяк на згоду взяти її в найми. – Безперечно, зумію.
– І все, що господиня скаже… Бо слабує вона…
– Усе робитиму, паночку.
– Гм, – Хуржик задумався. – А яку ж ти платню хочеш?
– Яку дасте, паночку… Тільки не відмовтесь найняти мене, бо мати пухне з голоду – вже другий день у неї й рісочки не було в роті… Та й сестричка Настуся голодує…
Катря благально дивилася на суворого чоловіка, від волі якого залежало так багато – життя матері, сестри та її власне життя.