– Судячи по всьому, народ тут щасливий і задоволений життям, – промовила Катерина. – Які колоритні типи малоросіян!.. Хочу познайомитись ближче. Пане посол, – торкнула за рукав де Сегюра, – ви на власні очі можете пересвідчитись, що мої піддані зовсім не знедолені, як це намагаються втовкмачити французам деякі писаки, що недолюблюють мене.
– Так, я це бачу, – чемно відповів посол.
– І, сподіваюся, спростуєте в себе на батьківщині ті некорисні для нас плітки?
– Безперечно, ваша величність.
Тим часом Потьомкін дав знак кучерові зупинитись.
– Вийдемо тут, ваша величність. Я хочу показати вам, як живуть ваші піддані.
Всі вийшли з ридвана. Катерина оглянулась. Рівна широка вулиця була підметена. Гурточками стояли люди. Ждали її. Кланялись. Хатини охайні, побілені, що було незвично після сірих дерев’яних північноросійських ізб. Це приємно милувало око.
Один Потьомкін знав, яких зусиль коштувало місцевим властям спорядити валку чумаків аж у Білгород по крейду.
Цариця підійшла до гурту людей. Ті низько вклонилися.
– Можна до вас зайти в дім? – спитала Катерина.
Господар, високий чорновусий чоловік, відчинив хвіртку.
– Милості просимо, ваша величність.
Двір, як і вулиця, теж був акуратно підметений. Гній з-перед хліва вивезений. В саду, під яблунями стояли вулики-дуплянки. Над ними мирно гули бджоли.
Господиня запросила до хати, кишнувши на дітей, щоб не вешталися під ногами.
Тут теж було побілено, долівка була змазана червоною глиною, потрушена свіжою, з блідо-рожевими корінцями лепехою, над іконами та над невеличкими віконцями – клечання. Пахло дніпровськими лугами, заплавами та гаями. Та що найбільше вразило царицю і її свиту – це стіл, накритий вишитим настільником і заставлений полумисками з різними стравами – білим короваєм, пампушками, крашанками, марципанами, узваром. На продовгуватому блюді, що швидше б пасувало до палацу якого-небудь поміщика, ніж до селянської хати, в центрі столу лежало апетитно засмажене порося з хроном у зубах і присмаженим аж до чорноти закрученим хвостиком.
– О! – вихопилося у Катерини. – Яка розкіш!
А де Сегюр захоплено зацмокав язиком.
Господиня почала припрошувати:
– Милості просимо, дорогі гості! Чим маємо, тим і приймаємо!
Але Катерина відхилила учту.
– Спасибі. Ми щойно з-за столу, – і переможно глянула на французького посланника. – Ну?
Той витягнув обличчя, високо підняв брови. І тільки спромігся:
– Колосаль! Колосаль! О-о-о!
Потьомкін був задоволений. Його сите обличчя розпливалося в усмішці, а в єдиному живому оці заграв бісівський вогник.
– Підемо далі, ваша величність!
В сусідній хаті було те ж саме: і чистота, і лепеха та клечання, і заставлений різними напоями та наїдками стіл. І знову – порося на блюді. Хоча в хаті було напівтемно, де Сегюр витріщив очі: дуже знайоме порося! І той же хрін у зубах, і золотисто-коричнева засмажена шкірка, і закручений хвостик.
Він оглянувся на Безбородька і переконався, що й той втупився в порося, здивовано підвівши брови.
Вони переглянулись і ледве стримались від усмішки. А коли виходили, де Сегюр пропустив усіх попереду, а потім простягнув над столом руку і відщипнув кінчик поросячого хвостика.
В третій хаті комедія повторилася. Те ж блюдо, те ж порося, той же надломлений де Сегюром хвостик.
Хтось дуже меткий і спритний устигав, поки цариця переходила з хати до хати, перенести городами блюдо з поросям до сусідів.
Француз потішався. Був такий задоволений своїм відкриттям, що ледве стримувався, щоб не розсміятися і не розповісти Катерині про цю анекдотичну витівку князя Таврійського. Однак стримався, а все ж кінчик поросячого хвоста, що все ще тримав у руці, показав Безбородькові і шепнув:
– Графе, а оті села, що ми бачили над Дніпром, чи не з однієї голови висіялися, що й цей хвіст? Га?
Безбородько беззвучно засміявся і приклав палець до вуст. Мовчи!
9
Хуржик потерпав: а що коли цариця відверне носа від чумацьких маж, наквацьованих дьогтем? Що коли їй не сподобаються самі чумаки і їхні пісні? Що тоді скаже вельможний Потьомкін? Чи не зашле туди, куди Макар телят не ганяв?
О Боже, яке лихо на його голову! І не сподівався такого! І стало ж Потьомкіну на думку показувати цариці чумаків! Х-ха! Сіятельному князеві – забаганка, а йому, Хуржикові, – страшний клопіт! Та де там клопіт – напасть!