Він наказав відігнати волів подалі від табору – в гай, щоб не розмахували тут хвостами, відганяючи ґедзів та комарів, і не псували картини зеленого дніпровського берега. Вози поставили півколом, посередині розклали багаття, над ним підвісили великий казан – і кашовар почав варити кашу. Чумаки зранку попідстригалися, покупалися в чистій дніпровській воді, понадівали чисті сорочки й шаровари, що берегли на випадок нежданої смерті, Івась красувався у вишитій сорочці, настроював кобзу.
Хуржик ніби забув про сварку, запобігав перед парубком:
– Ти ж, Івасю, не підведи – заспівай так, щоб цариці сподобалося. На тебе вся надія! О Боже! Яке лихо! Не жалій свого голосу, Івасю!
Під’їхала карета – привезла крісло імператриці та стільці і дзиґлики для придворних. Солдати поставили їх у тіні тополі, на зеленій траві. Капрал Фількін сказав:
– Скоро її величність прибуде. Як тільки закінчаться маневри, які показує їй наш генерал Суворов, так і ждіть! Та всі встаньте. Скиньте шапки, поклоніться матінці ґречно, а не сидіть, як мужлаї необтесані. Понімать нада! Імператриця! О! – І він підняв угору вказівний палець.
– Чули, що каже чоловік? – помахав батогом Хуржик. – Щоб усі мені як один! І щоб не чухалися перед царицею, хоч і дуже свербить! А то…
Що «а то», не сказав. Але чумаки загули:
– Та знаємо, знаємо! Не маленькі! Не бійся – не підведемо!
Та Хуржика це не заспокоїло.
– А як ти думаєш, служивий, – звернувся він до Фількіна, – чи не пригостити нам царицю чумацькою кашею?
Той витріщив очі.
– Ти що, хохол, здурів? Буде цариця їсти твою задрипану кашу! Та вона знаєш що їсть?
– А що?
– Вустриці!
– Вустриці? А що це воно таке?
– Ну, риба така! Без кісток! Ех ти, дєрєвня! Питаєш!
Чумаки здивовано перезирнулись, уперше почувши про таку рибу. А колишній запорожець Безкровний, опасистий, поголений заради майбутньої зустрічі з «вражою бабою» (інакше він царицю не називав), гучно зареготав:
– Га-га-га! Та яка то риба! То морська черепашка! Молюск такий!
– Молюск? Черепашка? І ото цариця ласує ним? Гидота яка!
– Та наша каша в сто разів смачніша за якусь черепашку!
Чумаки розвеселилися. Хтось почав розповідати побрехеньку про царицю і Потьомкіна. Але капрал набрав поважного вигляду і гримнув:
– Ану, прекратіть! Хто сміє? Понімать нада! Цариця ж! О!
Чумаки замовкли і повернули голови до вулиці, з якої вискочив вершник і помчав прямо до них. То був кінний посланець Потьомкіна. Ще здалеку він гукнув:
– Їдуть! Її величність! З князем і графами!
Берег затих. Скільки чекали на царицю, скільки було розмов, хвилювань! Аякже! В які-то віки простому чумакові випадає нагода побачити царицю, самодержицю всеросійську! І ось так раптово – їде! Хоч і чекали, а все ж ніби й не вірили. Буде – не буде! А може, щось трапиться? А може, не захоче звернути до них? А тут – на тобі! Їде!
Хуржик заметушився, ляснув батогом:
– По місцях! І не патякайте зайвого язиком! Я один говоритиму!
Ледве встигли чумаки зайняти свої місця – хто біля багаття, хто біля маж, а дехто просто на зеленому лужку, як з міста виринула кавалькада вершників, а за нею – ціла низка ридванів та карет. Чумаки посхоплювалися зі своїх місць і схилили в поклоні чубаті голови. В їхніх очах зарябіло від блиску золотих еполетів, орденів, дорогої зброї, вишуканого одягу та не менш вишуканої кінської збруї.
З переднього ридвана, підтримувана під руки Потьомкіним, зійшла Катерина. Немолода, розповніла, з високою зачіскою, вона нетвердо ступала по м’якій траві і зразу ж сіла в приготовлене для неї крісло. Вона з цікавістю і деяким острахом споглядала на мальовничий гурт худих, жилавих, запечених на сонці чубатих чоловіків, що, вирядившись у білі полотняні сорочки та шаровари, вільно розташувалися великим півколом на траві та возах.
– Оце і є малоросійські чумаки? – запитала тихо.
– Українські, ваша величність, – так же тихо відповів Потьомкін. – Так вони себе називають.
– Хай і так, – погодилася цариця. – Чула я, що вони приносять велику вигоду торгівлі і всьому суспільству.
– Так, ваша величність. За літо чумаки перевозять сотні тисяч пудів різних товарів – пшениці, солі, риби, вина та багато іншого. Одні їдуть до Хаджибея, другі – в Крим, треті – на Дон та Волгу. Вся Україна поснована чумацькими шляхами. А під час війни їхня допомога просто неоціненна! Вони доставляють провіант, порох, ядра… Я вже не кажу, що без їхньої важкої і небезпечної професії весь народ залишився б без солі, ваша імператорська величність.