– Братця! Як сіла вона перед нами в крісло, обсипана золотом та брильянтами, дак мені аж дух перехопило! – вигукнув Терешко Кваша. – Гей, Боже, – подумав я, – скільки на цій жінці багатства! На одному її пальці більше, ніж я придбав за всеньке своє життя! Там такого золота, таких камінців коштовних, що можна всіх моїх волів, і хату, і землю, і мене самого з тельбухами купити!
– Ще б пак! – похмуро кинув Безкровний. – Чого ж не обсипати себе золотом, коли все золото України, все її багатство опинилося в її кишені? Коли Потьомкін з Текелієм та Прозоровським дванадцять років тому зруйнували Січ, то передусім обчистили військову скарбницю і січову церкву Покрови, а неозорі вольності запорізькі, тобто землі наші, степи й ліси наші цариця роздала своїм коханцям та прибічникам. Одному Потьомкіну перепало, кажуть, більше ста тисяч десятин! А хіба ж у неї один Потьомкін? Ось мене, старого запорожця, ниньки, як собаку, вигнано управителем графа Браніцького з моєї ж землі! А яке право має той Браніцький на нашу землю? Тільки те, що одружився з небогою Потьомкіна, яку Потьомкін мав за коханку? Ось так і пішла по руках запорозька земелька, полита нашою кров’ю, – цариця відкраяла добрий шмат своєму колишньому коханцю, а той випросив ще й для чоловіка своєї небоги-коханки добрий лан. Не залишилось запорожцю й кроку, де б міг вільно ступити. Як же мені жити на білому світі! Як же мені не плакати над своєю нещасливою долею і долею побратимів своїх, що розсіялися, мов туман, по чужих навколишніх краях!
Плечі його раптом здригнулися – і він заплакав.
Це було так несподівано й дивно, що всі заніміли. Безкровний завжди був неговіркий, суворий, твердий. У Засуллі його звали Запорожцем, а родове прізвище Безкровний почали забувати. Повернувшись після руйнування Січі і мандрів по чужих землях у рідне село, він одружився з бідною вдовою, що мала хатину, шмат піщаного ґрунту та двоє синів, придбав з нею ще двох синів – своїх, і їх усіх люди прозвали Запорожцями. Безкровний пишався цим, ставився до пасинків, як до рідних, працював по наймах за п’ятьох, кожного року наймався в чумацьку валку, щоб заробити хлопцям, що підростали, на ґрунти та на волів. І ніхто не чув від нього ні зітхання, ні нарікань на важку долю, ніхто ніколи не бачив сліз на його мужньому обличчі, а тут раптом заплакав, як мала дитина.
Хуржик витріщив очі.
– Ти що, Михайле? Що трапилося?
Всі кинулися до Безкровного, почали втішати, допитувалися, що за причина змусила його заплакати.
Безкровний витер кулаками очі, збив з вусів сльозини, винувато усміхнувся.
– Пробачте, браття, мою слабість… Згадали ви про царицю, а я пригадав, як двадцять років тому зруйнувала вона нашу Січ Запорозьку, як наші степи розділила – роздала своїм графам та князям, що тепер бідному козакові-нетязі ніде стати і коня чи вола попасти, та й не втримався – самі сльози полилися. Така мене печаль напосіла, така туга здавила серце! Як же так сталося, що вільні лицарі запорізькі позбулися і землі, і волі? Хто винен у цьому?
– А хто ж, Михайле? – спитав Терешко Кваша.
– Та хто ж? Вони – царі! Спочатку Петро, а тепер – Катерина!
– Катерина? А така на вигляд мила жінка! І усміхається ласкаво, і подарунок піднесла! Такої смачної горілки, скільки й живу, не пив…
– Дурний ти, Терешку! – скипів Безкровний. – За чарку горілки ти ладен пробачити їй те, що вона закріпостила половину нашого народу, зруйнувала Січ, що упродовж віків захищала Україну від ворогів, ввела побори такі, яких ми не знали ніколи, знищила козацтво і замість нього утворила регулярне військо, позаминулого року нашій козацькій старшині й шляхті дала грамоту на дворянство, а козацькі ранги перейменовано на чини… Отож незабаром наше панство відцурається наших звичаїв, нашої мови і закріпостить поспільство, тобто мене з тобою, не згірше графа Браніцького. А ви… Ех, ви! Гречкосії ви! Сліпі кроти! Дідько б вас забрав! Не бачили ви по-справжньому вільного життя та й думаєте, що так і треба! Що кожен пахолок графа Браніцького може тебе лайдакою обізвати або й нагаєм по спині уперіщити!.. А все з дозволу цариці!
– Та я… Що я? Маленький чоловічок! – забубонів Терешко. – Я справді нічого не знаю. І як жили запорожці, і як вони воювали, і як їхню Січ зруйнувала Катерина, і де вони поділися після цього… Нічого не знаю.
– А й справді, Михайле, – втрутився Хуржик, – розповів би людям, як воно було… То й ми б знали. Вечір довгий – послухаємо! І молодь послухає… Як Січ руйнували…