Безкровний трохи охолов.
– То, браття, довга історія!
– Нічого, нічого! Розповідай! – загукали чумаки. – Гей, хто молодший – підкинь-но гілля у вогонь! Щоб світліше було та й щоб комарі не так надокучали!
– Гаразд, – погодився Безкровний. – Тоді слухайте. Нелегка то історія! Серце кров’ю обливається, з очей сльози ллються! Але знати її треба!
8
– Усі ми, хто старший, пам’ятаємо гетьманування нашого останнього гетьмана Кирила Розумовського, – почав запорожець. – Хоч теж життя було не з медом, та все ж якось жилося.
Старі вольності, запроваджені ще Богданом Хмельницьким і затверджені Переяславськими статтями, поволі царями урізувалися, скорочувалися, так що простому козакові, а особливо бідному посполитому ставало жити все важче і важче. Та все ж, кажу, якось жилося. Та зовсім стало гірко, коли на престол зійшла цариця Катерина. Чому вона мала зуб на Україну, я не знаю, але з самого початку свого царювання вона заповзялася знищити на нашій землі все, що пахло волею. Її указом від 1764 року була скасована гетьманщина, а замість неї відновлена ненависна народові Малоросійська колегія, заведена ще Петром Першим. Граф Рум’янцев, що її очолював, відразу зробив перепис і ревізію населення і ввів на Україні податки, яких до того уряд не збирав, заборонив посполитим вільно переходити із земель одного дідича до іншого, тобто закріпостив їх, жорстоко придушував прояви вільнодумства – карав таких людей на горло або засилав на Соловки чи в Сибір.
Та народ не покорявся – глухо ремствував, грізно гомонів. І не тільки на Україні, а й по всій імперії, бо всюди було недобре. І тоді Катерина надумала скликати до Петербурга комісію від усіх народностей по складанню «Нового уложения». Обрали депутатів і від України. Лубенським депутатом був відомий вам усім наш місцевий шляхтич Григорій Полетика. З’їхалася та комісія в Петербург і довго засідала. Наш Григорій Андрійович був одним із найрозумніших депутатів – закінчив Київську академію, знав чужі мови, любив свою землю і свій народ і гаряче обстоював його права і привілеї, запроваджені ще гетьманом Богданом.
Це не сподобалося цариці – вона злякалася вільнодумства депутатів, особливо депутатів від України, і розпустила комісію, указавши урядові і далі додержувати своїх неухильних рішень, ввести в державі такі реформи, тобто такі нові порядки, щоб усе було по всій країні однакове, єдине – єдине військо, єдиний суд, єдині податки, навіть щоб наш дідич звався дворянином, а не дідичем, а посполитий – кріпаком.
В Україні ці реформи почалися з того, що року Божого 1775-го була знищена, зруйнована дотла Запорозька Січ.
Царицю на смерть перелякали повстання Пугачова та гайдамаччина, розпочата запорожцями під проводом Максима Залізняка. Вони хотіли звільнити Правобережну Україну від польських панів, і спочатку сама цариця нібито співчувала їм, бо хотіла приєднати ті землі до своєї імперії. Та коли повстання розгорілося не на жарт, вона сама й придушила його тими ж військами генерала Кречетникова, які послала на Правобережжя нібито для підмоги повстанцям.
Я вже був тоді запорожцем і бачив усе це на власні очі.
– Розкажи, Михайле! Розкажи! – загомоніли чумаки і ближче присунулися до оповідача. – Чому ж саме на Січ поклала цариця свій гнів?
– Е-е, це довга історія, – знову засумнівався Безкровний.
– Ну, й що? Вечір теж не короткий! До ночі далеко!
– Гаразд. Тоді слухайте… Після бурси я пішов на Запоріжжя. Три роки, як там було заведено, вчився військовому ремеслу, а потім став справжнім братчиком, тобто повноправним козаком запорозького братства. А що був молодий, меткий і до того ж грамотний, то мене запримітив кошовий Петро Калнишевський, наш-таки земляк з Лубенського полку, і взяв до себе джурою. Таких джур, як я, було в нього десятків зо два, якщо не більше. Обов’язки наші були не важкі, але неспокійні і небезпечні – охороняти кошового, виконувати його накази, їздити гінцями, куди пошлють, а на війні підтримувати зв’язок з курінними отаманами.
Калнишевський, коли я був при ньому, вже мав років під сімдесят, але рідко який молодик міг зрівнятися з ним силою, а вчений і досвідчений муж – розумом. До того ж був він спокійний, поміркований, ніколи не робив важливого діла згарячу, а тільки обмізкувавши його і вивчивши зі всіх боків. При ньому запорожці почали жити заможно: розорювали тучні чорноземи, збирали великі врожаї пшениці, ячменю, гороху, випасали табуни коней, отари овець, гурти скоту, займалися рибальством та мисливством, випарювали сіль у морських затоках та з чималим зиском продавали чумакам. Усі запорозькі вольності по обидва береги Дніпра вкрилися хуторами, де з сім’ями жила переважна більшість запорожців. Калнишевський приймав сюди усіх, хто тікав з України від кріпацтва. Про його хазяйновитість запорожці навіть склали приказку: «Як був кошовим Лантух, не було чого всипати в лантух, а як став Калниш, то з’явилися паляниця і книш».