Прокинувся від того, що хтось раптом сів йому на ноги, а другий – на голову. Він хотів крикнути, але в рота йому запхнули солону ганчірку. Напружився, щоб скинути з себе нападників, однак його тримали міцно. Хтось вірьовкою в’язав йому руки та ноги.
«Боже, що це? – промайнуло в голові. – Кому я тут потрібний? Що за люди?»
Незнайомці мовчки підняли його – кинули на коня, прив’язали до підпруги.
– Гайда! – пролунав чийсь голос.
«Татари, – подумав Івась. – Так ось хто мене схопив! Що ж вони хочуть зі мною зробити? Убити? Продати? Куди повезуть?»
Відповіді не було. Запитати – ніяк. У роті кляп, руки зв’язані. Що ж робити?
Ніч темна, безмісячна. Довкола четверо верхівців, але жодного обличчя не видно.
Передній знову промовив:
– Гайда! Гайда! – І рушив у степ.
Його везли довго, не зупиняючись, – до самого ранку. По дорозі двоє вершників відстали, а двоє, що зосталися, виявилися молодими татарчуками. Один, на вигляд старший, чорний, худий, мов жердина, тримався позаду, а молодший їхав поряд з Івасем, весь час мугикав собі під ніс якусь безконечну татарську пісеньку. І не звертав на полоненика ніякої уваги. За спиною у нього – лук, сагайдак зі стрілами, при боці – ніж.
А Івась відчував, що помирає: лежав животом на сідлі, головою вниз, і кров налягла так, що в очах потемніло, в роті пересохло, дихати стало важко. Ще трохи – і кінець.
Він замугикав, забелькотав, як німий, заборсався, щоб привернути до себе увагу.
Татарчук урвав свою пісеньку, скосив на нього око. Несподівано спитав по-українському:
– Тобі що – до вітру?
– Ум-м-м! – знову промугикав Івась і завертів головою.
Татарчук сплигнув з коня, висмикнув Івасеві з рота кляп.
– Ну, що?
Івась простогнав:
– Помираю… Розв’яжіть…
Татарчуки щось швидко перемовилися між собою, – розв’язали його, і Івась сповз із сідла – важко брьохнувся на землю. Лежав довго, не маючи сил поворухнути ні ногами, ні руками.
– Пити… Ради Бога, пити… – прохрипів натужно.
Йому подали череп’яну пляшку з водою. Пив лежачи, захлинаючись, – аж поки висушив до дна. Лише тоді відчув, що життя повертається в його знесилене тіло.
Потім поволі підвівся.
Татарчуки з острахом відступили – такий він був дужий та страшний, вхопилися за ножі, що висіли в шкіряних чохлах при поясі.
– Ти що?
– Я? Нічого! Не бійтеся! – стенув плечима Івась. – Лише хочу спитати вас – куди ви мене везете? Що зі мною буде? Хто ви, нарешті?
Молодший відповів:
– Мені невідомо, що з тобою буде. Це знає наш хазяїн. Шакір-заде. Ми веземо тебе до нього додому. Він прибуде завтра. Тоді й дізнаєшся про свою долю… А ми з Алі – його батраки.
– А тебе як звати?
– Я Керім.
– Звідки ж ти так добре навчився говорити по-нашому?
– Я тум. Батько мій – татарин, а мати – українка з полонянок. Вона й навчила балакати по-вашому. Таких у Криму багато.
– Чому ж ви схопили мене і тягнете хтозна-куди?
Керім враз посерйознішав, кинув швидкий погляд на свого товариша, та, переконавшись, що той ніяк не реагує на їхню розмову, бо не розуміє її, повів далі:
– Бачиш, ми з тобою батраки. Ти належав своєму хазяїнові, як я своєму. Шакір-заде може мене побити, примусити працювати, може навіть продати іншому хазяїнові, тобто кожному, хто добре заплатить. Він не має права лише вбити мене, бо життя моє належить Аллахові…
Івась аж присвиснув.
– Чекай! Невже ти хочеш сказати, що й мене продано?
– А чому це тебе дивує?
– Ну, як же! У нас не заведено торгувати вільними людьми.
– Так то ж вільними. А ти невільний, ти батрак, це те ж саме, що ваш кріпак! Пригадай, хіба ваші беї не продають своїх кріпаків?
– Буває, продають… Та я ж не кріпак!
– Не знаю, я сам бачив, як розмовляв твій господар з моїм. І не краєм вуха чув їхню розмову, бо перекладав її…Одно мене здивувало: не мій хазяїн платив за тебе твоєму, а твій – моєму. Скільки – не знаю, але що платив – бачив на власні очі.
– Так ось воно що! – Івась враз усе зрозумів: Хуржик просто спекався його, щоб заволодіти Катрею. – То він заплатив Шакіру-заде за те, щоб той перепродав мене, чи за те, щоб убив?
– От цього не знаю. Та коли б він мав убити тебе, то не розпорядився б допровадити додому, а прикінчив би десь ближче, в степу, щоб сліду не було.
– І то правда… А скажи, Керіме, тобі не страшно, що ви нарветеся на царські війська, що стоять у Криму, і вони вас покарають? Адже це злочин, що ви схопили мене!