Катря схлипнула.
– Легко вам казати – нема! А може, й є? Ви ж самі кажете, що ніхто не бачив, де він подівся. То, може, він живий?
Хуржик не спалахнув, не розсердився, не гримнув, а, помовчавши трохи, розважливо сказав:
– Катре, ну, давай домовимося: я ж не зараз весілля хочу справляти, а влітку. Відбудемо роковини по покійній, щоб усе було по закону – людському і Божому, перечекаємо ще якийсь тиждень чи два, а там і обвінчаємося! Я розумію, ти кохала Івася. Але ж його вже немає! Був би живий – інша річ. А раз нема, то де ж ти його візьмеш? Треба змиритися і думати про себе та свою сім’ю. Не вік же тобі гнути спину в наймах! А я господар на всі Лубни – житимеш у розкоші! Та й не старий я ще… Хіба це старість – сорок другий рік?.. Подумай добре – і сама зрозумієш, що доля сама йде тобі до рук! Бери її швидше – та міцніше тримай!
Катря мовчки ковтала сльози і через спазм, що здушив їй горло, не могла вимовити жодного слова. Хуржик, сидячи в передку і звісивши ноги на стельваги, не оглядався і все говорив і говорив, малюючи перед дівчиною привабливі картини заможного і спокійного родинного життя.
Так доїхали вони до Мацьківець – під його бубоніння.
Мати зустріла їх сльозами радості. Дізнавшись, що перед нею сам Хуржик, поцілувала його руку. Хуржик зніяковів, висмикнув її:
– Бог з вами, паніматко, я не годен, щоб мені ви руку цілували!
– Е-е, батечку, ви наш рятівник! Що б ми робили без вас? Досі померли б з голоду!
– Ну й слава Богу, що не померли. Я вам привіз дещо, – сказав Хуржик і почав заносити до хати клунки з борошном, пшоном та солониною. – Ваша дочка – роботяща дівчина – заробила!
Після обіду він кинув Катрі:
– Візьми сестрицю – погуляй трохи, а я тут потолкую з матір’ю!
Дівчата вийшли, і Хуржик, сівши навпроти матері, пильно подивився на худу, хворобливу жінку, відзначаючи в думці, що вона, мабуть, однолітка з ним або на рік-два старша. Що то вона скаже на його слова? Невже відмовою, як і Катря?
Він трохи помовчав, збираючись з думками, а потім, вирішивши, що найпростіший шлях – брати вола за роги, пішов навпростець:
– Паніматко, ви вже, мабуть, знаєте, що я вдовець. Скоро буде рік, як померла моя дружина.
– Знаю, – тихо сказала жінка. – Вам важко.
– Не те слово, паніматко, – важко… Просто неможливо далі так жити! Господарство велике – без хазяйки все валиться! Треба всьому давати лад, а я не встигаю…
– Ну, то що я вам пораджу? Прийде час – женіться, – ще тихіше сказала жінка, опускаючи очі. – Ніхто вас не попрікне…
– Отож я й приїхав, щоб просити руки вашої дочки, паніматко, – прямо рубонув Хуржик. – Дуже я вподобав Катрю! Гарна, роботяща, чесна, золоте серце має! Таку б мені господиню! У всьому господарстві вона верховодила б! А про вас я уже й не кажу – ви жили б з меншою дочкою у достатку та в шані, як у Бога за пазухою. Хатину вашу я полагодив би, обійстя обгородив би, нарізав би шмат землі у В’язівку та лугу півдесятини – дивись, через два-три годочки і зять путящий знайшовся б! Адже меншенька ось-ось стане дівкою! А яка зараз її доля – теж у найми?
Він замовк, ждучи відповіді.
Мати злякано глянула на нього, на його суворе, тверде обличчя.
– А Катря ж як – згодна? Ви говорили з нею?
– А що Катря? Вона ще дурна – у голові вітер віє! Закохалася в Івася – ніяк забути не може! А що ж Івась? Його немає і не буде!
– Не знаю… Жалко дитини… – промовила мати.
Хуржик не дав їй закінчити.
– А себе? А меншеньку доцю? Не жалко! Що вас жде, якщо ви мені відмовите? Злидні! Голодна смерть! А Катрю я спроваджу з очей! Хай іде – шукає собі іншого місця! За Хуржика будь-яка піде – аби тільки тюкнув! Та я нікого не хочу – тільки Катрю! Ваше слово – і вона погодиться піти за мене! І не прогадає – житиме в добрі та розкоші! І ви біля неї! А ні – тоді як знаєте… Я своє слово сказав! – І він поклав на стіл свої кулаки, мов довбешки.
Мати знітилася, заплакала. В її очах світилася безвихідь. Її худі, гострі плечі опустилися, а сині, кістляві руки, що теж лежали на столі, дрібно тремтіли.
– Я поговорю з нею, – промовила з натугою. – Покличте її до хати!
Хуржик полегшено зітхнув і підвівся.
– Ну, от і добре! Та крутіше з нею! Крутіше!
Він вийшов надвір. Катря з сестричкою сиділи на колоді – проти сонця.
– Зайди, Катре, до хати! Мати кличе!
Катря враз зблідла, поцілувала сестру в голову і ступила до сіней. А Хуржик опустився на її місце, сів біля малої.