– Як тебе звати, дочко?
– Настею, – відповіла та, ніяково опускаючи очі.
– Скільки ж тобі годочків, Насте?
– Чотирнадцять.
Хуржик приглянувся до неї пильніше. Подумав: «Дівуля вже! Чотирнадцять років! І дуже схожа на Катрю. Підросте, вилюдніє – красуня буде, як і Катря! Видно, в батька вдалися дівчата, бо коли б у матір, то руді були б і незугарні».
Дівчинка знітилася і опустила голову, даремно намагаючись заховати під колоду свої босі цибаті ноги.
Хуржик теж замовк. Дивлячись похмуро на невеличке віконце, намагався уявити за ним розмову Катрі з матір’ю. Невже клята дівка упреться і не погодиться стати з ним до шлюбу? Невже доля матері та сестри не змусить її взятися за розум?
Час летів. З хати ніхто не виходив. Він почав втрачати терпіння, совався на колоді, ніби сидів на дошці, утиканій цвяхами, схопився, пройшовся по двору, виглянув на вулицю – нікого, хоч нікого там і не ждав. Врешті терпець його лопнув, і він рішуче ступив до хати.
Відчинив двері – і остовпів.
Мати з дочкою сиділи на лаві обнявшись і беззвучно плакали. На скрип дверей підвели голови, безтямно глянули на нього – і знов залилися сльозами. Це його розізлило. Кляті баби! Які тонкосльозі! Скільки часу перевели! І він гримнув:
– Пізно вже! Час їхати додому! Ти їдеш, Катре? – Це означало: чи ти згодна, Катре?
Так вона й зрозуміла. Підвелася, ще раз обняла матір, а потім, витерши сльози, сухо сказала:
– А що я маю робити? Їдьмо!
Хуржик аж крякнув на радощах. Тепло розлилося в грудях – дихати стало легко.
Це була згода!
2
Знімаючи з графа шубу, лакей радісно шепнув:
– Вашмосць, ваш братик приїхали! Тільки що!
Олександр Андрійович аж кинувся.
– Ілько? Де він?
– Там, вашмосць! – і рукою показав на двері до кабінету.
Тепла хвиля радості наповнила груди графа. Він безмірно любив Іллю, що був молодший за нього майже на десять років, опікав його, протегував йому, і той, граф знав, віддячував йому теж щирою любов’ю та відданістю.
Олександр Андрійович заглянув у дзеркало, рукою пригладив волосся на скронях і рвучко відчинив двері до кабінету.
– Ільку! Братику!
Він розставив для обіймів руки і ступив кілька кроків уперед, до Іллі, що підхопився з дивана і кинувся йому назустріч.
Вони міцно обнялися. На оці старшого блиснула сльоза.
– Приїхав! З України! Як же там?
– Все гаразд. Гостинців навіз! Захопив також усе, що ти просив, – літописи старі, батькові та дідові записки… – і кивнув на стосик паперів, що лежали на столі.
– От дякую! Це допоможе в моїй праці!
– Що ти затіяв, Сашко? Щось важливе?
– Отак зразу? Може б, ми пообідали спочатку?
– Устигнемо! Дай роздивитися, словом перемовитися… Скільки часу не бачилися? Та й їсти я ще не хочу – в дорозі перекусив…
– Ну, тоді – сідай!
Він посадив Іллю в крісло, сам сів навпроти, взяв брата за руки, ніби хотів пересвідчитись, що це справді він.
– Подумати тільки, як ми рідко зустрічаємося!
– А будемо ще рідше.
– Що ж станеться?
– Приїхав проситися в діючу армію. Замовиш слово?
– Ну, якщо дуже хочеш, то замовлю. Куди ж?
– Туди, де гарячіше!
– Тоді – до Суворова! Я напишу Олександру Васильовичу!
– От дякую!
– Ну, що ж – пора, давно пора зіпхнути султана в Чорне море! Але будь обережний – не лізь поперед батька в пекло!
– Береженого й Бог береже?
Вони обидва засміялися, згадавши материну приповідку.
– Так, – сказав старший. – Сміх сміхом, а все ж бережись! Ми ще мусимо щось і для своєї вітчизни зробити корисне!
– Для України?
– Так. Це батьків і дідів заповіт!
– Що ж ми можемо зробити?
– Бачиш, в нинішніх умовах небагато. Втрат, яких зазнав наш народ у цьому столітті, нічим не заповнити. Після Полтави ми втратили свою автономну державу, судочинство, військо. Пізніше автономія була відновлена, але така куца, що й автономією назвати не можна. Та найбільшим нашим лихом було те, що народ погруз у темряву, забув своє коріння, славу дідів та пращурів своїх. Школи наші позакривано. При Богданові вони були в кожному селі, навіть жінки вміли читати й писати. А зараз? Не тільки селяни, а й козаки указом цариці перетворені на кріпаків, на гречкосіїв! За одне покоління люди стали темними, затурканими… Починають забувати, хто ми…