Мічман Недашківський, виявилося, був земляком – сином дрібного українського шляхтича з Вінниці, теж простим і милим парубком, що відразу вписався в козацький гурт знанням народних звичаїв та мелодійних подільських пісень, яких знав безліч.
Після обіду, відпустивши кременчуцького візника додому, адмірал з мічманом пересіли на запасних коней і рушили під охороною запорожців у подальшу мандрівку на південь – до театру воєнних дій.
4
З приходом нової наймички Катрі стало легше. Луша була беручка до роботи і не намагалася зіпхнути щось на когось, а працювала на совість. Однак скоро Катря помітила, що Луша потайки слідкує за нею. І, видно, цікавило її не те, як ставиться Катря до роботи, а коли і де зустрічалася з господарем чи його сином. Чи сама шукала таких зустрічей, чи вони були випадкові? А чи чоловіки навмисне підстерігали дівчину?
Спочатку це розсмішило Катрю, а коли ці підглядання стали її дратувати, якось вибрала хвилину і запитала:
– Чого тобі від мене треба, Лушо? Чого слідкуєш, мов за злодійкою? Чи я тобі дорогу перейшла?
Луша миттю прийняла виклик. Очі її блиснули.
– Хочу дізнатися, чим ти їх причарувала обох?
– Кого?
– Батька та сина!
Катря здивовано подивилася на неї. Перепитала:
– Батька та сина?
Та Луша зразу ж відрізала:
– Не прикидайся, що не розумієш! Усім видно, як вони сохнуть за тобою! Василь нанівець звівся, а старий Хуржик позирає, мов кіт на сало! Так ото я питаю: чим ти їх причарувала? Дівка як дівка – я не гірша! Але зі мною й говорити не хочуть, а до тебе липнуть, як мухи до меду! То, може, поділишся своїм секретом? Га? Чи ворожка так наворожила? Чи сама зілля яке або заговір знаєш? А може, ти відьма? То навчи й мене! Однак за обох не підеш!
Катря спалахнула теж. На душі стало гірко.
– Дурна ти, Лушо, мов м’яло! – сказала спересердя. – Коли б ти знала, за ким сохне моє серце, то не базікала б такого! Дуже мені треба приворожувати обох Хуржиків! Та всі мої думки про Йвася! А чого липнуть Хуржики, то ти в них і спитай – може, скажуть!
– Авжеж! Так і скажуть! Ні, по-моєму, тут без ворожби не обійшлося! Головне – обидва з’їхали з глузду! Ні, тут щось не так! – прошипіла Луша крізь зуби, крутнулася на одній нозі і швидко пішла геть.
Катря довго стояла, пригнічена цією неприємною розмовою, і не знала, що робити. Плакати чи сміятись? Для плачу не було причини, а сміятися щось не хотілося. Розмова нагадала про Івася, і дівчині стало важко на серці. Так вона і не дізналася, де він подівся. Хуржик вважає, що татари його вбили вночі, а волів, яких вони хотіли вкрасти, не вкрали, бо щось їх сполошило. Чумаки, яких розпитувала дівчина, кажуть майже те ж саме: зник Івась – та й годі! Увечері був, а вранці не стало. Без татар тут, мабуть, не обійшлося… Але ніхто з них не насмілився сказати, що Івася немає на світі. Чого не знаємо, того не знаємо, – повторив не один з них.
Розмова з Лушею знову роз’ятрила рану. Час біжить! Спливе весна – і мине рік з дня смерті Хуржикової дружини. А тоді що? За Хуржика? Заміж?
Вона затулила обличчя руками, не в змозі перенести картини, яку зримо намалювала її уява: стоїть у вінку поряд з Хуржиком у церкві! Боже, Боже! Відведи і заступи!
Треба щось робити! Треба дізнатися – живий Івась чи й на світі його вже нема? Але як дізнатися? Хто бачив хлопця, хто знає, що з ним сталося? Треба піти до ворожки! Поворожити! Може, вона знає і скаже правду?
Ця думка, навіяна розмовою з Лушею, спливла раптово. А спливши, заволоділа всіма її думками і помислами. Піти до ворожки! Хай поворожить!
Катря відкрилася Парасці, бо жодної ворожки в Лубнах не знала. А Параска ставилася до неї чуйно, як мати, і дівчина вірила, що стара збереже при собі цю таємницю.
– Сходи до Гомонихи, – порадила вона. – Кажуть, ніхто в Лубнах краще не ворожить. Кажуть, відає те, що було, і те, що буде…
Катря сплеснула руками.
– Оце ж те, що мені треба! Тільки б дізнатися – живий Івась чи ні! Але як же мені ту Гомониху знайти?
– Та це поряд, – пояснила Параска. – Спустишся по Водопійній вулиці на півгори і запитаєш… А там кожен скаже…