– Що ж їй понести? Грошей у мене катма!
– А що їй? Десяток-другий яєць та пару пиріжків… Я приготую. Вона й рада буде!
– Дякую вам, тітонько Параско… Сьогодні ввечері й піду!
Попоравшись по господарству, Катря взяла вузлик, приготовлений старою, і, пересвідчившись, що Луші ніде не видно, вийшла за ворота.
Крута Водопійна вулиця, якою лубенці водили коней на водопій до Сули, стрімко спускалася вниз. Вечоріло. По широкій улоговині густішали вечірні присмерки. З білих невеличких хатинок, що, мов гриби, висіялися по підгір’ю, звивалися сині дими. Господині готували вечерю. На крутому вигоні діти гралися в квача.
На запитання, де живе Гомониха, діти наввипередки задзеленчали:
– Та ось її хатина – в яру! Бачите – віконце світиться!
Катря постукала в те віконце. З хати вичовпила стара бабуся. Катря уявляла ворожку худою, високою, сивою, з одним зубом у роті – і помилилася. Гомониха була низенька, кругленька, мов печеричка, з повними старечими щічками та веселими очима.
– Ти до мене, доню? Заходь! – прочинила вона двері і впустила Катрю до хати поперед себе.
Хатина була невелика. В челюстях печі горіла лучина. Всюди по стінах, навіть і за образами, стриміли пучечки різного зілля, і Катря подумала, що бабуся займається не лише ворожінням, а й знахарством та замовлянням.
– Сідай, дитино, отуди до столу, на лаву, і розповідай, чого прийшла, – сказала Гомониха, сама сідаючи насупроти, на ослінчик. – Лихо яке чи хвороба?
Катря поклала свого вузлика з яйцями та пирогами на стіл, а сама присіла на лаву.
– Лихо, бабусю, – промовила стиха. – А від хвороби Бог милував!
– Яке ж лихо? Дівоче?
– Дівоче, бабусю… Поїхав мій суджений з чумаками в Крим по сіль та й не повернувся…
– Це що ж – Хуржиків наймит? – раптом запитала старенька. – Івась?
Катря була здивована і вражена.
– А звідки ви знаєте?
– Ну, світ чутками повниться! Лубень – жменька одна, все на виду! Та й розмов про хлопця восени було багато. Я навіть кидала карти на нього.
Катря аж скрикнула:
– Ну, й що, бабусю?
– Тоді був живий, а зараз не знаю.
– Тоді був живий! – вигукнула радісно дівчина. – То й зараз живий!
– Ну, хто зараз те знає? – заперечила стара. – Минуло багато часу…
– То поворожіть знову! Я ж для того й прийшла!
Ворожка перенесла лучину до столу, поставила в порожній глечик. Дістала досить-таки засмальцьовані карти – почала розкладати на столі. Довго водила над ними пальцем, плямкала губами.
– Ну, що, бабусю? – не стрималася Катря. – Що карти кажуть?
– Не розберу, дочко, – стенула плечима ворожка. – Ніби живий твій Івась… Тільки зі всіх боків у нього вороги… Ось попробую воском на воді вилляти…
Вона принесла миску води, над лучиною в металевій коновці розтопила кілька шматочків воску – і вилила у воду. Розтоплений віск розплився коржем по воді і миттю застиг, покрившись химерним візерунком. Гомониха нахилилася над мискою, зашепотіла:
– Івасику-Іваночку, озовися з краю дальнього! Чи ти живий-здоровий є? Чи загинув у морі синьому? Прилинь хоч на хвилиночку, явися сизим голубом! Прийди, прилинь іздалеку – тут ждуть тебе – не діждуться! Озвися з краю дальнього, Івасику-Телесику!
Віск затвердів і не поламався. Лежав на воді, мов круглий лист латаття, такий запашний і таємничий. Катря дивилася на нього з надією і острахом. Що він скаже?
Гомониха тричі перехрестила його і сказала:
– Дивись, дочко! Твій суджений живий! Він рветься додому, але довкола нього багато перешкод, і я не знаю, чи одоліє він їх, чи ні… Ось бачиш – це він, а круг нього злі люди, що не пускають його до тебе…
Вона пальцем показала на химерні звивини на застиглій поверхні воску, на якісь неясні лінії.
– Через тиждень або через два ти й сама можеш поворожити. Зараз бачиш, краї нерівні і темні – це злі сили, а коли стануть рівними і світлішими, то – на краще. А як будуть грубими й ламаними, то буде хлопцеві біда! Та сподівайся на краще! Завжди сподівайся на краще! І все буде добре!
– Дякую, бабусю, – сказала Катря. – Мені стало легше на душі. Івась живий! Чує моє серце!
5
Поль Джонс спустився вниз по дерев’яних сходах. Караульний солдат відкинув перед ним важкий полог, і контр-адмірал увійшов у просторе підземне приміщення, де сиділо на нефарбованих дерев’яних лавах кілька офіцерів. Всі вони ждали прийому у «найсвітлішого».