Що це? Місяць зійшов чи пожежа?
Раптом вона відчула запах диму, він ставав усе сильнішим.
Боже! Щось горить!
Катря кинулася у сіни – до дверей. Штовхнула їх, але двері не відчинялися. Підперті, чи що? За ними щосили гоготало полум’я. Отже, тут не вийти! Тоді вона метнулася в сусідню – через сіни – кімнатку і остовпіла: тут уже палала стеля, шибки у вікні потріскалися, вогонь лизав смолисті лутки і раму. Знадвору доносилися крики.
– О Боже! Звідки ж це лихо?
Страх змусив її відступити назад, у кімнату, де лежав Хуржик. Тут вогонь ще тільки заглядав з-під стріхи у вікно – тож можна вилізти і врятуватись, щоб не згоріти в цьому палаючому пеклі. А Хуржик? Вона й зараз не могла назвати його чоловіком. Він лежав, як і раніш, горілиць, завдаючи могутнього хропака… Вона почала його будити, та він не прокидався, лиш перестав хропти і відмахнувся рукою.
Що ж робити? Над ліжком почала чорніти стеля. Хвилина-дві – і в кімнату шугоне вогонь!
Тоді Катря схопила ослін і висадила ним віконце. З даху падали палаючі віхті соломи – крізь них ще можна вибратись. Коли б же не п’яний Хуржик!
Вона схопила його обіруч, та підняти не змогла. Важкий, мов камінь!
– Вставай! Вставай же! Горимо! О Боже!
Тузала сплячого туди-сюди, ударила навідліг рукою по щоці – ніякої відповіді, лише буркнув щось. Горілка приголомшила його, відібрала і пам’ять, і розум, – лежав, мов мертва, байдужа до всього колода.
Вона оглянулась і похолола: полум’я вже заволокло віконце, єдиний рятівний вихід з цього пекла. І тоді вона закричала:
– А-а-а! Рятуйте! Людоньки-и!
Несподівано знадвору обізвалась Параска:
– Катре, ти там? Вилазь! Вилазь, поки не пізно! Стрибай у вікно!
– Як же я вилізу? Обгорю!
– Підійди до вікна – я обіллю тебе водою!
Катря стала проти вікна, нагнулася – і тут холодний струмінь облив її з голови до ніг. Тоді вона перехилилася через підвіконня і, шугнувши прямо в полум’я, упала на землю. Хтось вилив на неї ще одне відро води, чиїсь руки підхопили її, відтягли подалі від вогню.
– Жива? Не обпеклася? – над нею схилилася Параска.
Катря підвелася.
– Здається, ні. Трохи щемлять руки…
– А Семен? Де він?
– Залишився там, – відповіла Катря. – П’яний! Я не змогла підняти! Такий важкий!
– О Боже! – закричала стара наймичка. – Люди-и! Семен залишився в хатині! Рятуйте-е!
Та вже ніхто не наважувався лізти у вогонь – усе було охоплено полум’ям. Палаючі іскри летіли на хату, на возівню, на конюшню, на сусідське обійстя.
Хтось закричав:
– Хата горить! Дивіться – хата горить! Виносьте добро!
З другого боку почулося:
– Зайнялися возівня та конюшня! Виганяйте на вулицю коней, волів, корів! Швидше! Де Василь? Що він робить?
Василя ніде не було.
На дзвіницях лубенських церков забили на сполох дзвони. З Хуржикового подвір’я вогонь перекинувся на сусідні двори. Небезпека почала загрожувати всій вулиці. Стривожені людські голоси змішалися з гоготанням полум’я, що швидко пожирало суху солому й дерево, з ревом нажаханої худоби, з іржанням коней. Червоне зарево піднялося над розполоханим містом.
А Катря стояла посеред двору, оточена пожежею зі всіх боків, окрім воріт, що не зайнялися, і якимось збайдужілим, ніби мертвим поглядом оглядала гинуче Хуржикове господарство.
І якось не відчувала ні смутку в душі, ні жалю за тим, що все гине, бо ще не звиклася з думкою, що все це не тільки Хуржикова, а й її власність. Вона ще не могла збагнути того, що, не побувши заміжньою жінкою, раптом стала вдовою і наслідницею всього того, що зараз так легко і з такою люттю пожирав вогонь.
Одна думка товклася в голові: як усе це сталося? Звідки взявся вогонь? Хто підпалив хату? Хто підпер двері, щоб молоді згоріли? А сумніву не було, що саме таку мету переслідував той, хто це зробив.
Шукала відповіді – і не знаходила.
4
Після розгрому турецького флоту та смерті Сидора Білого Катерина з подання Потьомкіна призначила кошовим отаманом піших козаків Харка Чепігу, в миру – Захара Куліша, отаманом козацької флотилії – Антона Головатого, якого турки величали адміралом, Запорізькому «Війську вірних козаків» присвоїла назву «Чорноморського», а самому Потьомкіну – титул «Великого Гетьмана козацьких військ». Багатьох морських старшин було нагороджено Георгіївськими хрестами та срібними медалями за хоробрість.
Лише Поля Джонса було обійдено нагородою. Принц Нассау-Зіген нашептав «сіятельному», що зарозумілий «американець» порушив його інструкцію і повів на абордаж ввірені йому кораблі занадто рано, раніше, ніж була придушена гарматним обстрілом вогнева сила турків, від чого загинуло багато козаків, а серед них і кошовий отаман.