Бідолаха Маріанна, страждаючи лихоманкою і слабкістю, відчуваючи біль у всьому тілі, вже залишила надію зустріти наступний день здоровою, і думка про те, що приніс би цей день, якби не лиховісна недуга, посилювала її страждання. Адже вранці вони повинні були нарешті вирушити додому у супроводі лакея місіс Дженнінгс і наступного дня ще до дванадцятої години потішити матір несподіваною своєю появою. Мовчання вона переривала лише наріканнями на нестерпну затримку, дарма що Елінор намагалася заспокоїти, бо досі сама аніскільки не сумнівалася, що триватиме ця затримка недовго.
Наступного дня ніяких змін у стані хворої не відбулося. Їй не стало краще, але, якщо не вважати, що це саме по собі вже було поганою ознакою, не стало й гірше. Їхнє товариство втратило ще одного члена. Містер Палмер, хоч і вважав би за краще залишитися, підкоряючись як голосу справжнього людинолюбства і душевної доброти, так і бажанню показати, як мало значать для нього страхи дружини, все ж таки здався на умовляння полковника Брендона виконати дану їй обіцянку. А полковник у свою чергу з більшою наполегливістю заговорив про власний від’їзд. Проте цьому — і вельми доречно — зашкодило добре серце місіс Дженнінгс. Відіслати полковника, коли його кохана була в такій тривозі за сестру, означало б, подумала вона, приректи їх обох на зайві страждання, а тому не забарилася сказати йому, що він неодмінно мусить залишитися в Клівленді заради неї, — щоб їй було з ким грати в пікет вечорами, поки міс Дешвуд доглядатиме за сестрою нагорі, і ще з різних причин. Вона так наполегливо умовляла його, що він не міг не дати згоди (поступившись, до речі, заповітному бажанню власного серця). До того ж прохання місіс Дженнінгс палко підтримав містер Палмер, який, мабуть, відчув чимале полегшення при думці, що в Клівленді залишиться людина, яка, як ніхто інший, здатна допомогти міс Дешвуд і порадою, і справою, якщо вони їй знадобляться.
Маріанні, природно, нічого цього не казали. Вона не знала, що мимохіть змусила господарів Клівленда покинути власний будинок лише через тиждень після того, як вони туди повернулися. Її не дивувало, що місіс Палмер не заходить до неї в спальню, і, зовсім про неї не згадуючи, вона жодного разу не вимовила її імені.
Після від’їзду містера Палмера минуло два дні, а її стан залишався все таким самим. Містер Гарріс, котрий відвідував її щодня, як і раніше, бадьоро провіщав швидке одужання, і міс Дешвуд дотримувалася тієї ж думки. Але місіс Дженнінгс і полковник Брендон їхніх надій зовсім не поділяли: поважна пані майже на самому початку хвороби забрала собі в голову, що Маріанні більше з ліжка не підвестися, а полковник, потрібний їй головним чином для того, щоб вислуховувати її сумні пророцтва, не міг за станом свого духу не піддатися їхньому впливу. Він намагався доводами розуму відігнати свої страхи, тим більше безглузді, що аптекар говорив абсолютно інше, проте довгі години, які щодня минали у повній самотності, не могли не навіяти сумних думок, і йому ніяк не щастило позбутися передчуття, що Маріанни він уже більше не побачить.
Проте на ранок третього дня їхні з місіс Дженнінгс похмурі побоювання майже зовсім розвіялися — містер Гарріс, вийшовши від хворої, сказав, що їй значно краще: пульс став сильнішим, а всі симптоми — набагато сприятливіші, ніж напередодні. Елінор підтвердила його слова, була весела і радісна, а в листах до матері, покладаючись більше на свою думку, ніж на думку місіс Дженнінгс, пояснювала їхню затримку дріб’язковим нездужанням і мало не назвала термін, коли Маріанна зможе вирушити додому.
Проте день цей скінчився далеко не так приємно, як почався. Під вечір Маріанні знову стало дуже зле, лихоманка і болі повернулися з іще більшою силою. Її сестра, проте, як і раніше, бадьоро відмовлялася помічати всю серйозність цих симптомів, приписуючи їх втомі хворої, якій, доки їй перестилали ліжко, деякий час довелося сидіти, і, напоївши її заспокійливою мікстурою, з радістю побачила, як вона поринула в сон, який неодмінно мав її зцілити. Сон цей, хоча далеко не такий спокійний, як хотілося б Елінор, був дуже тривалий, але вона, бажаючи своїми очима побачити його наслідки, приготувалася сидіти з сестрою, поки та не прокинеться. Місіс Дженнінгс, нічого не знаючи про зміну в стані хворої, проти звичаю лягла спати дуже рано, а її покоївка, одна із головних доглядальниць, відпочивала і вечеряла в кімнаті економки, залишивши Елінор у спальні віч-на-віч з Маріанною.
А сон тієї ставав усе більш тривожним, вона металася на ліжку, тужливо стогнала, і сестра, яка спостерігала за нею з неослабною увагою, уже майже наважилася розбудити її, звільнивши від такої важкої дрімоти, але тут Маріанна, можливо, стривожена якимось звуком, що раптом долинув з коридора, раптово прокинулася сама, підскочила і гарячково скрикнула: