Елінор поглянула на нього з іще більшим подивом. Їй залишалося тільки припустити, що він п’яний: лише так можна було пояснити і такий дивний візит, і подібні манери, і вона негайно встала зі словами:
— Містере Віллоубі, раджу вам поки що повернутися в Комбе, я не маю більше часу залишатися з вами. Хоч би яка справа привела вас до мене, завтра вам буде легше обдумати її і пояснити.
— О, я розумію ваш натяк, — відповів він із недбалою усмішкою. — Так, я п’яний, п’яний як чіп: пінта портеру з холодною яловичиною в Мальборо зовсім звалила мене з ніг.
— В Мальборо! — вигукнула Елінор, усе менше і менше щось розуміючи.
— Саме так. Я виїхав з Лондона вранці о восьмій і відтоді не виходив з карети, якщо не рахувати десяти хвилин у Мальборо, де я підкріпився, поки міняли коней.
Твердість його тону і ясний погляд переконали Елінор, що яке б непростиме безумство не привело його до Клівленда, спричинене воно було не вином, тож після недовгого роздуму вона сказала:
— Містере Віллоубі, вам слід було б знати, як знаю і я, що ваша поява тут після всього, що відбулося, і ваші наполягання, щоб я вас вислухала, вимагають вагомих підстав. Які ж вони? Чого ви хочете?
— Я хочу, — відповів він палко, — якщо зумію, трохи вгамувати вашу ненависть до мене. Я хочу запропонувати деякі пояснення, деякі виправдання тому, що сталося; відкрити перед вами моє серце і, переконавши вас, що хоча я завжди був телепнем, негідником все ж таки був не завжди, домогтися хоч якого-небудь прощення від Ма… від вашої сестри.
— Ви справді приїхали тільки заради цього?
— Слово честі! — відповів він з таким запалом, що вона пригадала колишнього Віллоубі і проти волі повірила в його щирість.
— Якщо причина лише в цьому, ви можете відразу ж заспокоїтися: Маріанна прощає… вона вже давно вас простила.
— Невже! — вигукнув він все з тим же запалом. — Але в такому разі вона пробачила мене, перш ніж слід було. Але тепер вона пробачить мене знову, і з більш вагомих причин. Так ви згодні мене вислухати?
Елінор кивнула на знак згоди.
— Не знаю, — почав він після деякого вагання, поки вона мовчки чекала його слів, — як самі ви пояснювали собі моє поводження з вашою сестрою і які диявольські спонуки мені приписували… Мабуть, ви ніколи не будете про мене кращої думки, але чом би не спробувати? Я розкажу вам усе, нічого не приховуючи. Коли я щойно познайомився з вашою родиною, у мене не було іншої мети, як скрасити час, який я мав провести в Девонширі, скрасити так, як раніше мені не доводилося. Приваблива врода вашої сестри і чарівні манери не могли залишити мене зовсім байдужим, а її поведінка зі мною майже з перших же хвилин… Тепер, коли я згадую її манери і її саму, то лише дивуюся бездушності свого серця. Проте, признаюся, спочатку було вдоволене лише моє марнославство. Байдужий до її щастя, думаючи лише про власне задоволення, поступаючись спонукам, яким я завжди давав над собою зайву владу, я всіма засобами, які були в моєму розпорядженні, прагнув сподобатися їй, зовсім не збираючись відповісти взаємністю.
Тут міс Дешвуд, кинувши на нього погляд, сповнений гнівного презирства, урвала його мову словами:
— Містере Віллоубі, навряд чи варто вам продовжувати, а мені — слухати. Подібний вступ не може привести ні до чого хорошого. Не змушуйте мене страждати, вислуховуючи і далі ваші зізнання.
— Ні, я вимагаю, щоб ви вислухали все до кінця! — заперечив він. — Статки мої ніколи не були великими, а мої смаки завжди вимагали великих витрат, і мене з ранньої юності вабило товариство людей, багатших за мене. Щороку після досягнення повноліття, і навіть раніше, я накопичував свої борги. І хоча смерть моєї немолодої родички міс Сміт мала б поправити мої справи, проте покладатися на це було не слід через невизначеність цієї події в часі; ось чому я вже досить давно вирішив позбутися боргів, підшукавши собі багату наречену. З цієї причини я і помислити не міг про те, щоб зв’язати свою долю з вашою сестрою, і з безсердечністю, егоїзмом, жорстокістю, які найобуреніший, найпрезирливіший погляд — навіть ваш, міс Дешвуд! — не можуть засудити досить суворо, я потурав своїм примхам і прагнув завоювати ніжність Маріанни, нічого не пропонуючи у відповідь. Але одне все ж таки трохи пом’якшує мерзотність такої себелюбної пихатості: я просто не уявляв собі всю тяжкість удару, що його мав намір завдати, тоді ще не знаючи, що це таке — кохати. Але чи взнав я це потім? Тут є місце сумнівам. Адже коли б я кохав по-справжньому, чи міг би я принести своє кохання в жертву егоїзму і пожадливості? Або, що іще важливіше, чи міг би я заради них пожертвувати її любов’ю? Але я це зробив. У прагненні уникнути відносної бідності, яку її прихильність і її товариство значно полегшили б, я, знайшовши багатство, позбувся всього, що могло б зробити це багатство бажаним.