— Але чому ви все-таки приїхали, містере Віллоубі? — спитала Елінор з докором. — Адже було б достатньо записки з вибаченням. Для чого вам потрібно було приїжджати?
— Заради моєї гордості. Поїхати майже крадькома мені було нестерпно — я не хотів, щоб ви — і всі сусіди — запідозрили те, що відбулося між мною і місіс Сміт, і вирішив побувати у вас по дорозі в Хонітон. Але зустріч з вашою милою сестрою була жахлива, до того ж я застав її наодинці. Ваша матінка і ви з молодшою сестрою кудись пішли, і я не знав, коли ви повернетеся. Лише напередодні я пішов від неї з такою твердою, такою глибокою рішучістю вчинити як належить! Ще кілька годин — і вона була б пов’язана зі мною навіки! І я згадував, як весело, як легко було в мене на серці, коли я повертався пішки з котеджу в Алленхем, задоволений собою, повний ніжності до всіх людей! Але під час цієї останньої нашої — ще дружньої — зустрічі я відчував себе таким винним перед нею, що у мене ледве вистачило сил прикидатися. Її печаль, її розчарування, її гіркі жалі, коли я повідомив, що повинен покинути Девоншир негайно — ніколи мені їх не забути! — разом з такою довірливістю, з такою упевненістю в мені!.. О, Боже!.. Яким безсердечним негідником я був!
Запала мовчанка. Першою заговорила Елінор:
— Ви сказали їй, що скоро повернетеся?
— Я не знаю, що я їй сказав! — відповів він з досадою. — Поза сумнівом, менше, ніж вимагало минуле, але, ймовірно, більше, набагато більше, ніж виправдовувалося майбутнім. Мені несила згадувати про це… Ні-ні! А потім прийшла ваша добра матінка, щоб іще більше катувати мене своєю ласкавістю і довір’ям. Слава Богу, що все-таки для мене це було тортурами! Я був глибоко нещасний. Міс Дешвуд, ви і уявити не можете, яка для мене зараз утіха згадувати те своє нещастя. Я так ненавиджу себе за дурне і підле безумство власного серця, що всі мої колишні страждання через нього є тепер єдиною моєю гордістю і втіхою. Що ж, я поїхав, покинувши все, що любив, — поїхав до тих, до кого в кращому разі був лише байдужий. Моє повернення до Лондона… Я їхав своїми кіньми, і тому — неквапливо… І жодного співрозмовника, а власні мої думки такі веселі… майбутнє, коли я про нього думав, таке вабливе! А коли я згадував Бартон, картини вставали перед моїми очима такі заспокійливі! О, це була справді чудова поїздка!
Він замовк.
— Що ж, добродію, — сказала Елінор, яка, хоч і жаліла його, все палкіше хотіла, щоб він скоріше поїхав, — ви все сказали?
— Все? О ні! Невже ви забули про те, що сталося в Лондоні? Цей мерзотний лист… Вона вам його показувала?
— Так, я бачила всі листи і записки.
— Коли я отримав першу з них (а отримав я її відразу, позаяк від самого початку був у столиці), я відчув… Але слова, як заведено казати, тут безсилі. Якщо ж сказати простіше — навіть так просто, що й жалості це не викличе — мною оволоділи найболісніші почуття. Кожен рядок, кожне слово вражали мене, — якщо вдатися до заяложеної метафори, до якої вона заборонила б мені вдатися, — як кинджал у серце. Маріанна в місті! Це було (висловлюючись у тому ж самому стилі) як удар грому з ясного неба! Удари грому і кинджали — ото б глузувала вона з мене! Її смаки, її думки, мені здається, я знаю краще, ніж власні, і, в усякому разі, вони є для мене найдорожчими!
Серце Елінор, що зазнало численних змін протягом цієї дивної бесіди, знову пом’якшало. Проте вона визнала за необхідне нагадати йому про недоречність тверджень, подібних останньому.