— Це зайве, містере Віллоубі! Пригадайте, що ви одружені. Говоріть тільки про те, що ваша совість вимагає мені сказати.
— Записка Маріанни, з якої я дізнався, що вона кохає мене, як і раніше, що, не зважаючи на довгі тижні розлуки, вона залишилася вірною власним почуттям, і, як і раніше, свято вірить у незмінність моїх, викликала в мені запізніле каяття. Я сказав «викликала» тому, що час і столичні розваги, справи і байдикування якоюсь мірою приспали його, і я мало-помалу перетворювався на чарівливого закоренілого лиходія; уявляв себе байдужим до неї і навіював собі, що й вона, звичайно ж, давно мене забула. Я переконував себе, що наше взаємне почуття було лише швидкоплинною дрібницею, і на доказ знизував плечима, придушуючи каяття, присипляючи голос совісті, в думках повторюючи: «Я буду сердечно радий почути, що вона вийшла заміж!» Але ця записка змусила мене краще усвідомити свої почуття. Я зрозумів, що вона нескінченно дорожча мені за всіх жінок на світі, і що повівся я з нею так мерзотно, що і уявити неможливо. Але між мною і міс Грей усе щойно було залагоджено. Відступати я не міг. Мені залишалося лише всіляко уникати вас обох. Маріанні відповідати я не став у надії, що більше вона мені писати не буде, і навіть якийсь час дотримувався свого рішення не заїжджати на Берклі-стріт. Але потім, подумавши, що буде розумніше вдати байдужого знайомого, я якось вранці почекав, щоб ви всі троє поїхали, і заніс свою картку.
— Почекали, щоб ми поїхали!
— Уявіть собі! Вас здивує, коли я скажу, як часто я стежив за вами, як часто мало не потрапляв вам на очі. Скільки разів я ховався в найближчому магазині, поки ваш екіпаж не проїздив мимо! Адже я жив на Бонд-стріт, і майже не випадало дня, коли б я не бачив кого-небудь з вас, і лише моя невсипуща пильність, незмінне гаряче бажання не потрапляти вам на очі зашкодили нам зустрітися набагато раніше. Я всіляко уникав Мідлтонів і всіх тих, хто міг виявитися нашими спільними знайомими. Але, нічого не знаючи про те, що вони в місті, я наштовхнувся на сера Джона, якщо не помиляюся, в перший же день після їхнього приїзду, тобто наступного дня після того, як я заходив до місіс Дженнінгс. Він запросив мене на вечір до себе на танці. Навіть якби він, бажаючи вже напевне заручитися моєю присутністю, і не згадав, що у них обіцяли бути ви і ваша сестра, я все одно побоявся б прийняти його запрошення з обережності. Наступного ранку я отримав ще одну записку від Маріанни, як і раніше, ніжну, відверту, безпосередню, довірливу — коротше кажучи, таку, яка робила мою поведінку ще більш огидною. Відповісти у мене забракло сил.
Я спробував… перо мене не слухалося. Але, слово честі, весь день я думав тільки про неї. Якщо ви здатні пожаліти мене, міс Дешвуд, то лише уявіть, в якому становищі був я тоді. Мої думки, моє серце повнилися вашою сестрою, а я вимушений був зображати щасливого нареченого іншої! Ці три-чотири тижні були гіршими за всі інші. І ось врешті-решт наша зустріч усе ж таки відбулася, і як чарівно я поводився! Який вечір пекельних мук! Маріанна, прекрасна, як ангел, називає мене на ім’я… о Боже мій!.. простягає мені руку, просить пояснення, спрямувавши на мене такий співчутливий погляд чарівних очей. І поруч — Софія, ревнива, як диявол, вся просто… Але до чого це! Все вже позаду. Що за вечір! Я втік від усіх вас, як тільки трапилася нагода, але не раніш, ніж побачив миле обличчя Маріанни блідим, як смерть. Ось якою бачив я її востаннє! Такою відбилася вона в моїй пам’яті! Це було жахливо! Та все ж, коли нині я подумав, що вона може вмерти, я знаходив дивну втіху в думці, що знаю, якою вона з’явиться перед тими, хто проводить її в останню путь.
Всю дорогу я бачив перед собою те її обличчя, той її погляд.
Знову запала мовчанка. Першим, відірвавшись від своїх думок, його порушив Віллоубі словами:
— Що ж, мені пора поквапитися. Але ваша сестра справді поза небезпекою?
— Нас у цьому запевнили.
— А ваша бідна матінка! Вона ж так любить Маріанну!
— Але лист, містере Віллоубі, ваш власний лист. Про нього вам нема чого сказати?
— Ні-ні, навпаки! Вам відомо, що ваша сестра написала мені наступного ж ранку. І знаєте що — я снідав у Еллісонів, і її лист разом з іншими мені принесли туди з моєї квартири. Софія встигла помітити його раніше мене, і його обсяг, вишуканість паперу, почерк — усе негайно викликало її підозру. Вона і раніше чула дещо про мої залицяння до когось у Девонширі, а зустріч напередодні у неї на очах пояснила їй, про кого йшлося, і зовсім розпалила її ревнощі. І ось, прибравши на себе той пустотливий вигляд, який полонить нас в улюбленій жінці, вона негайно розпечатала листа і прочитала його. Безцеремонність дорого їй обійшлася. Те, що вона прочитала, примусило її страждати. Страждання її я міг би ще витерпіти, але не її гнів, не її розпалену лють. За будь-яку ціну їх треба було втихомирити. Коротше кажучи, якої ви думки про епістолярний стиль моєї дружини? Яка витонченість, делікатність, справжня жіночність, чи не так?