— Нарешті ми самі! Елінор, люба, тобі ще невідома вся глибина мого щастя. Полковник Брендон любить Маріанну! Я дізналася про це з його власних вуст.
Елінор, і задоволена, і засмучена, здивована і не здивована, продовжувала мовчки слухати.
— Ти ніколи не була на мене схожа, мила Елінор, а то твоя стриманість у таку хвилину мене здивувала б. Якби мені спало на думку побажати найбільшого блага для нас, то я, ні хвилини не замислюючись, сказала б: «Хочу, щоб полковник Брендон став чоловіком однієї з моїх дочок!» Але я переконана, що з вас двох Маріанна буде з ним більше щаслива.
Елінор ледь не спитала, звідки у неї така упевненість, наперед здогадуючись, що думка, яку вона почула б, не спиралася б на неупереджене порівняння їхнього віку, характеру або почуттів. Але вона знала, як її мати, коли вона переймається чимсь особливим, завжди в уяві мчить далеко вперед, і тому обмежилася усмішкою.
— Вчора в дорозі він відкрив мені своє серце. Сталося це ненавмисно, випадково. Я, як ти легко повіриш, була здатна говорити тільки про мою дівчинку, і він не зумів приховати свого горя. Я помітила, що воно не поступається моєму власному, і він, можливо, подумав, що просто дружба в очах нинішнього світського товариства не допускає такого гарячого співчуття, а скоріше, мені здається, взагалі ні про що не подумав, а, піддавшись незборимому пориву, повідав мені про свою глибоку, ніжну, вірну прихильність до Маріанни. Він покохав її, моя Елінор, з тієї хвилини, коли вперше її побачив!
Але тут, як не забула завважити про себе Елінор, мова і визнання полковника Брендона вже змінилися плодами діяльної фантазії її матінки — фантазії, що малювала все у барвах, найбільше їй бажаних.
— Його почуття до неї, нескінченно вище за те, яке мав або розігрував Віллоубі, набагато палкіше, набагато щиріше і доросліше — а вже в цьому ми сумніватися не можемо! — не згасало, хоча він і бачив лиховісне захоплення Маріанни цим недостойним молодиком. І анінайменшого себелюбства! Він був ладен відмовитися від будь-якої надії, лише б бачити її щасливою — нехай із іншим! Який благородний дух! Яка прямота, яка щирість! Ось у ньому обманутися не можна!
— Репутація полковника Брендона як найчудовішої людини, — сказала Елінор, — є давно і твердо визнаною.
— Я знаю це, — відповіла її мати цілком серйозно. — А то після такого уроку я остереглася б заохочувати почуття і навіть навряд чи його схвалила. Але те, що він приїхав за мною, виявивши діяльну, дбайливу дружбу, вже є достатнім доказом, що він — найдостойніша людина.
— Проте, — заперечила Елінор, — його вдача не характеризується лише одним шляхетним вчинком, до якого, коли б співчуття було йому не важливим, його спонукала б лише любов до Маріанни. Адже місіс Дженнінгс і Мідлтони знають його давно і близько. Вони однаково люблять і поважають його. Навіть і я, хоча познайомилася з ним зовсім недавно, встигла добре його взнати і ціную його так високо, що, як і ви, визнаю право назвати його братом за найбільше благо, якщо тільки Маріанна повірить, що може бути з ним щаслива. Але яку відповідь ви йому дали? Дозволили сподіватися?
— Ах, дівчинко моя! Про яку надію могла я говорити з ним у ті хвилини або навіть думати про неї, коли Маріанна, можливо, помирала! Але він не просив у мене дозволу сподіватися моєї підтримки. Визнання його було спричинене бажанням мимохіть вилити душу другові в пошуках утіхи, а зовсім не проханням про материнську згоду. Проте якийсь час по тому я все-таки сказала — адже в перші хвилини я була у розпачі! — що, коли, як я сподіваюся, вона пересилить хворобу, для мене найбільшим щастям буде всіляко сприяти їхньому шлюбу. А після нашого приїзду сюди, після радості, що чекала нас тут, я, повторивши це йому ще раз і докладніше, запропонувала йому всю ту підтримку, яка в моїх силах. Час, і не надто довгий час, сказала я йому, все вирішить. Серце Маріанни не стане марно тужити за такою людиною, як Віллоубі, а буде завойоване його достоїнствами.
— Якщо судити з настрою полковника, ви, проте, не змогли розвіяти його сумніву!
— Так, не змогла! Він вважає, що почуття Маріанни дуже глибоке, і потрібен тривалий час, щоб серце її знову стало вільним. До того ж він дуже скромний і боїться повірити, що при такій різниці у віці і схильностях йому пощастить підкорити її навіть тоді. Але тут він помиляється. Він старший за неї якраз настільки, щоб характер його і етичні принципи встигли твердо скластися, а щодо схильностей, то я переконана, що вони є саме такими, які потрібні для щастя твоєї сестри. І його зовнішність, його манери теж говорять на його користь. Ні, моя упередженість до нього мене не засліплює: він, безперечно, не такий вродливий, як Віллоубі, та все ж у його вигляді є щось набагато більш приємніше. Адже, якщо пам’ятаєш, в очах Віллоубі завжди миготіло щось таке, що мені не подобалося!