Елінор плекала приховану надію, що хто-небудь зі знайомих в Лондоні напише їм, сповіщаючи про те, що відбулося, і повідомить подробиці, але дні минали і не приносили ні листів, ні інших новин. Не знаючи, в чому їх, власне, винити, вона сердилася на всіх відсутніх друзів. Усі вони не бажали ні про кого думати, окрім себе, усі були ледачі.
— Мамо, коли ви напишете полковнику Брендону? — Питання це було породжене її нетерпінням дізнатися хоч що-небудь.
— Я написала йому, моя дівчинко, минулого тижня і чекаю не так відповіді від нього, як його самого. Я настійно запрошувала його погостювати у нас і не здивуюся, якщо він сьогодні ж увійде до вітальні — завтра або післязавтра.
Це було вже щось: у її очікувань з’явилася мета — полковник Брендон, поза сумнівом, повинен знати багато що.
Щойно вона встигла про це подумати, як її погляд привернула фігура вершника за вікном. Він зупинився біля їхньої хвіртки. Якийсь джентльмен… звісно, полковник! Зараз вона узнає всі новини — при цій думці її кинуло в дрож. Але… ні, це не полковник Брендон! І постава не його, і зріст… Коли б це було можливо, вона сказала б, що бачить Едварда. Вона придивилася пильніше. Він спішився. Ні, вона не може так помилятися — це справді Едвард! Вона відійшла від вікна і сіла. «Він приїхав від містера Претта навмисне, щоб побачити нас. Я зумію зберегти спокій, я не втрачу самовладання!»
За мить вона помітила, що й інші зрозуміли свою помилку. Її мати й Маріанна змінилися на обличчі, обидві подивилися на неї і щось зашептали одна одній. Вона віддала б весь світ за те, щоб у неї з’явилися сили вимовити хоч слово, пояснити їм — як їй хочеться, щоб у їх поводженні з ним не прослизнуло й тіні холодності або засудження. Але говорити вона не могла, і їй залишалося лише покластися на чуйність їхнього серця.
Вголос ніхто нічого не сказав, і вони мовчки чекали, коли їх гість увійде. Гравій доріжки заскрипів під його ногами, за секунду його кроки почулися в коридорі, а ще за секунду він з’явився перед ними.
Обличчя його, коли він увійшов, не здалося особливо щасливим навіть Елінор. Він зблід від хвилювання, судячи з його вигляду, побоювався, як його зустрінуть, і усвідомлював, що не заслуговує ласкавого прийому. Проте місіс Дешвуд, сподіваючись, що вгадала бажання дочки, якій із звичайним своїм запалом вирішила в цю хвилину слідувати у всьому, подивилася на нього з нарочитою привітністю, простягнула йому руку і побажала всілякого щастя.
Він почервонів і пробурмотів щось незрозуміле. Губи Елінор рухалися в такт рухам губ її матері, і вона пошкодувала тільки, що вслід за нею не потиснула йому руки. Але було вже пізно, і, постаравшись надати своєму обличчю незворушного виразу, вона знову сіла і заговорила про погоду.
Маріанна вибрала стілець в куточку, щоб приховати свій розпач, а Маргарет, розуміючи дещо, хоча і не все, визнала за необхідне прийняти вид гордої неприступності, сіла збоку від Едварда і зберігала гордовите мовчання.
Коли Елінор скінчила радіти тому, яка сонячна видалася весна, настала жахлива пауза. Їй поклала край місіс Дешвуд, яка примусила себе плекати надію, що місіс Феррар він залишив у доброму здоров’ї. Едвард з деякою квапливістю підтвердив це.
Настала ще одна пауза.
Елінор, зібравши всі свої сили і лякаючись звукові власного голосу, примусила себе сказати:
— Місіс Феррар зараз у Лонгстейплі?
— В Лонгстейплі? — повторив він з розгубленим виглядом. — Ні, моя мати в Лондоні.
— Я хотіла, — сказала Елінор, беручи зі столика чиєсь рукоділля, — довідатися про місіс Едвард Феррар.
Вона не наважилася підняти на нього очі, але її мати і Маріанна обидві подивилися на нього. Він знову почервонів, знітився, повагався і, нарешті, нерішуче вимовив:
— Мабуть, ви маєте на увазі… мого брата… ви маєте на увазі місіс Роберт Феррар?
— Місіс Роберт Феррар? — повторили Маріанна і її мати в абсолютному подиві. Елінор не могла вимовити ані звуку, але тепер і її очі зупинилися на ньому з тим же нетерплячим здивуванням. Він підвівся, відійшов до вікна, мабуть, не знаючи, що робити, узяв ножиці, що там лежали, і взявся нещадно псувати футляр, шматуючи його, а сам досить-таки незв’язно пояснював: