— Мабуть, вам невідомо… не знаю, чи чули ви, що мій брат недавно побрався… з молодшою… з міс Люсі Стіл.
Останні його слова були у невимовному подиві повторені всіма, окрім Елінор, яка тільки нижче опустила голову над рукоділлям, вся у владі такого хвилювання, що майже не розуміла, де вона і що з нею.
— Так, — продовжував він. — Вони одружилися минулого тижня і виїхали в Доліш, де зараз і знаходяться.
Елінор не витримала. Вона майже вибігла з кімнати і, ледве причинивши за собою двері, вибухнула радісними сльозами, які ніяк не могла погамувати. Едвард, який до цієї хвилини дивився на що завгодно, окрім неї, побачив, проте, як вона вискочила із кімнати, і, мабуть, помітив або навіть почув, яке враження справила на неї його новина. В усякому разі, він відразу поринув у глибоку задуму, з якої його не могли вивести ні вигуки, ні питання, ні ласкаві умовляння місіс Дешвуд. Врешті-решт, ні слова не кажучи, він пішов від них і подався до села, залишивши їх у цілковитому подиві робити всілякі припущення про те, яким чином відбулася така раптова і така дивовижна зміна в його становищі.
РОЗДІЛ 49
Хоч би якими незрозумілими видавалися обставини його звільнення від сім’ї, одне було зрозуміло: Едвард здобув свободу, а як він мав нею розпорядитися, всі собі це добре уявляли: насолоджуючись протягом чотирьох років принадами одних необачних заручин, що їх він уклав без згоди своєї матері, тепер, коли вони були розірваними, він, звісно, мав негайно укласти інші.
У Бартон його привела найпростіша причина. Він усього лише хотів просити у Елінор її руки. А пам’ятаючи, що він не був зовсім недосвідченим у подібних справах, може видатися дивним, чому це ним оволоділа така сором’язливість і навіщо йому знадобилося стільки заохочення і свіжого повітря.
Але про те, як швидко він догулявся до потрібної рішучості, як швидко йому трапилася нагода пустити її в хід, як він освідчився і яку відповідь дістав, розказувати особливої потреби немає. Достатньо, що через три години після його приїзду, коли о четвертій усі вони сіли за стіл, він уже домігся згоди своєї обраниці, заручився благословенням її матері і тепер не тільки отримав права щасливого нареченого, але й справді зовсім щиро вважав себе найщасливішим із людей. І, що не кажи, а причин радіти у нього було більше, ніж у багатьох інших, що опинилися в тому ж становищі. Адже не тільки торжество закоханого, який зустрів взаємність, переповнювало його серце захватом і осявало все навколо ясним світлом, — без будь-яких докорів сумління він позбувся давно обридлих уз, що пов’язували його з тією, до кого в нього вже кілька років не залишалося ніякого ніжного почуття, і негайно здобув тверду надію на шлюб з іншою, про яку він у відчаї, звичайно, заборонив собі і мріяти, вбачаючи в цьому вінець усіх своїх бажань. Він не просто позбувся сумнівів, страху перед відмовою, але був піднесений з прірви жалю до вершини щастя. І говорив він про це з такою щирою вдячністю долі, з такою радістю, яких його друзі раніше в ньому не спостерігали.
Серце його тепер було відкритим для Елінор після зізнання у всіх помилках і слабкостях, а про першу хлоп’ячу закоханість в Люсі він говорив зі всією філософською мудрістю двадцяти чотирьох років.
— З мого боку це було бездумним пустопорожнім захопленням, — пояснював він, — наслідком браку знань про життя і відсутності корисних занять. Якби моя мати знайшла який-небудь терен для застосування моїх сил, коли у вісімнадцять років я покинув Лонгстейпл, я вважаю… ні, я абсолютно впевнений, цього не трапилося б. Щоправда, мені тоді здавалося, ніби, покидаючи будинок містера Претта, я взяв з собою в серці і непереможну пристрасть до його племінниці, але коли б знайшовся гідний предмет, гідна мета, щоб зайняти мій час і на кілька місяців утримати мене на відстані від неї, я дуже скоро забув би цю уявну пристрасть, особливо перебуваючи в товаристві, яке було б тоді неминуче. Але мені нічим було займатися, для мене не вибрали професії і не дозволили самому її вибрати, і вдома я був приречений на повне неробство, що тривало цілий рік. У мене не було навіть тих занять, які дав би мені вступ до університету — адже до Оксфорда я отримав дозвіл поступити лише в дев’ятнадцять років. Тому мені нічого не залишалося, як уявляти себе закоханим, а позаяк моя мати не зробила нашу домівку особливо для мене приємною і я не знайшов у своєму братові ні друга, ні товариша, то що могло бути природнішим за часті поїздки до Лонгстейпла, де я завжди відчував себе вдома, завжди міг бути упевнений в ласкавому прийомі? І того року я довго гостював там. Люсі, здавалося, володіла всіма милими і приємними якостями душі, а до того ж була дуже доброю — тобто так я думав тоді, коли мені ні з ким було її порівняти. Недоліки і вади залишалися для мене прихованими. Ось чому наші заручини, хоч би якими безглуздими з усіх поглядів не виявилися вони згодом, тоді аж ніяк не виглядали неприродним, непростимим божевіллям.