— Сказано дуже доречно! Віллоубі, безперечно, не заслужив нашого недовір’я. Нехай ми з ним знайомі недавно, але в цих краях він добре відомий, і в кого знайшлося хоча б одне слово осуду? Коли б він мав можливість чинити на свій розсуд і не відкладати одруження, то справді, було б дивно, якби він попрощався з нами, не пояснивши мені раніше своїх намірів. Та цього не сталося. Обставини не сприяють їхнім заручинам, оскільки невідомо, коли могло б відбутися весілля, і, мабуть, поки що навіть бажано тримати все це в таємниці — скільки зможемо її зберегти.
Поява Маргарет урвала їхню розмову, і Елінор могла на дозвіллі обміркувати доводи матері, визнати правдоподібність багатьох з них і щиро побажати, щоб вірними виявилися вони всі.
Маріанну вони побачили тільки за обідом, коли вона увійшла до їдальні і сіла на своє місце в повному мовчанні. Очі у неї почервоніли і опухли, і здавалося, що вона ледве стримує сльози. Вона уникала їхніх поглядів, їй було несила ні їсти, ні розмовляти, і, коли кілька хвилин по тому мати з мовчазним співчуттям погладила її руку, вона не змогла довше стримуватися і, розридавшись, вибігла з кімнати.
Цей бурхливий відчай тривав увесь вечір. Вона була зовсім розбита і навіть не намагалася взяти себе в руки. Щонайменша згадка про все, що так чи інакше стосувалося Віллоубі, вкидала її в глибокий сум, і хоч як прагнули мати й сестри жаліти бідолаху, хоч би про що вони заводили розмову, вони не могли уникнути тем, які не нагадували б їй про нього.
РОЗДІЛ 16
Маріанна не пробачила б собі, коли б заснула хоч на мить в першу ніч після розлуки з Віллоубі. Їй було б соромно дивитися в очі матері і сестрам, якби наступного ранку вона не встала з ліжка ще більш стомленою, ніж лягла в нього, але почуття, яким хвилина полегшення уявлялася зрадою, позбавили її небезпеки такої ганьби. Вона провела безсонну ніч і проплакала майже до ранку. Встала Маріанна з головним болем, була не в змозі вимовити ані слова, проковтнути ані шматочка, кожну хвилину завдаючи болю матері і сестрам і опираючись усім їхнім намаганням втішити її. Уразливість її справді не знала меж.
Коли сніданок скінчився, вона пішла гуляти наодинці і бродила околицями села Алленхем, поринаючи в спогади про минулі радощі, і майже весь ранок оплакувала теперішнє своє горе.
Увесь вечір вона провела, так само поринувши у свою печаль. Переграла всі улюблені пісні, які часто виконувала для Віллоубі, всі дуети, в яких часто зливалися їхні голоси, і сиділа за інструментом, вдивляючись у кожен рядок нот, які він для неї переписував, поки її серце не переповнилося такою печаллю, що більше не могло прийняти ані краплі смутку. Її горе отримувало щоденну поживу. Маріанна годинами просиджувала за фортепіано і то співала, то ридала, нерідко вона зовсім не могла співати через сльози, що її душили. В книгах, як і в музиці, вона шукала мук, спричинюваних порівнянням щасливого минулого з гірким сьогоденням. Вона не читала нічого, крім того, що вони читали разом.
Витримати довго таке несамовите горе, звісно, було неможливо, і за кілька днів воно перейшло в тиху меланхолію, але щоденні самотні прогулянки тривали, і деколи обтяжливі думки знову викликали бурхливі напади відчаю.
Від Віллоубі листів не було, але Маріанна, здавалося, їх і не чекала. Мати її дивувалася, а Елінор знову охопила тривога. Але місіс Дешвуд, коли наставала потреба в поясненнях, уміла знаходити їх, в усякому разі, для власного задоволення.
— Пригадай, Елінор, як часто сер Джон сам привозить нам наші листи з пошти і відвозить їх туди. Ми ж уже погодилися, що певна таємниця необхідна, і не можна не визнати, що зберегти її було б не можна, коли б їх листування проходило через руки сера Джона.
Щодо справедливості цього міркування Елінор заперечувати не могла і спробувала повірити, що таких побоювань достатньо для їхнього мовчання. Проте був дуже простий і нехитрий спосіб дізнатися правду і відразу розвіяти всі сумніви, причому, на її погляд, такий простий, що вона прямо порадила матері вдатися до нього.